Після пологів чоловік відмовився від Оксани й дитини, але несподіваний дзвінок невдовзі змінив її становище

Офіс виявився на другому поверсі. Важкі двері з латунною ручкою. Приймальня, невелика, строга, з двома стільцями біля стіни й секретаркою за стійкою, молодою жінкою з бездоганною укладкою.

«Оксана Андріївна Ковальчук, — сказала Оксана. — Я телефонувала, домовилися на десяту». Секретарка кивнула, подивилася в комп’ютер.

«Одну хвилину. Ірина Олегівна на вас чекає, можете проходити». Кабінет нотаріуса був просторий.

Книги вздовж стіни, стіл із темного дерева, два крісла для відвідувачів. За столом сиділа жінка років п’ятдесяти п’яти. Акуратно зачесана, у темному жакеті, в окулярах на носі.

Вона дивилася на них поверх окулярів, коли вони увійшли, і нічого не говорила перші кілька секунд. Просто дивилася, оцінювала. Оксана звикла до таких поглядів.

У дитбудинку на неї завжди дивилися з наперед готовим висновком. Вона навчилася не відводити очей. «Оксано Андріївно», — промовила нотаріус.

Голос той самий, що телефоном. Рівний, без зайвих інтонацій. «Сідайте».

Вона перевела погляд на Наталю. «Це моя подруга, — сказала Оксана. — Вона зі мною».

Левицька коротко кивнула. Без заперечень, без запитань. Вони сіли.

«Насамперед, — почала нотаріус, складаючи руки на столі, — мені необхідно посвідчити вашу особу. Документи при вас?» Оксана дістала паспорт. Левицька взяла його, відкрила, подивилася уважно, не формально, а по-справжньому, звіряючи.

Повернула. «Добре». Вона відкрила папку на столі.

«Оксано Андріївно, три тижні тому помер Ковальчук Микола Степанович. Йому був сімдесят один рік. За фахом інженер, згодом підприємець. Проживав у столиці. Заповіт складено в мене. Я веду його справи останні дванадцять років».

Оксана слухала мовчки. Донька в переносці спала. Вона завжди засинала в русі, і хода до офісу її заколисала.

«У заповіті, — вела далі Левицька, — Микола Степанович зазначив таке». Вона трохи повернула папку, знайшла потрібний аркуш. «Усе належне мені рухоме й нерухоме майно, а також грошові кошти, передаю найближчому живому родичу з роду Ковальчуків, встановленому нотаріально».

«Він не назвав імені?» — спитала Оксана. «Ні. Коли складався заповіт, встановити таких родичів не було можливості. Микола Степанович не знав про їхнє існування, але він хотів, щоб майно залишилося в роду. Це була його принципова позиція». Оксана помовчала.

«Я не розумію, як я можу бути його родичкою. Я не знала жодного Миколи Ковальчука». «Це взаємно», — сказала нотаріус без іронії.

«Він не знав про вас, але документи знають усе». Вона дістала з папки кілька аркушів, копії, акуратно підшиті. «Дозвольте пояснити ланцюжок. Батько Миколи Степановича — Степан Григорович Ковальчук. У Степана Григоровича був рідний брат — Михайло Григорович Ковальчук. Це ваш дід по батьківській лінії».

Оксана дивилася на папери. Імена — незнайомі, чужі. Але прізвище — її власне.

«У Михайла Григоровича був син — Андрій Михайлович Ковальчук. Ваш батько. Він помер ще до вашого народження».

Левицька подивилася на неї поверх окулярів. «Ви знали про це?» «Ні», — сказала Оксана. «Я не знала нічого про батька. У документах він не був указаний». «Саме тому вас не відразу вдалося знайти. Зв’язок ішов через нього».

Нотаріус зробила паузу. «Отже, Микола Степанович Ковальчук доводився вам двоюрідним дядьком по батьківській лінії, через його батька й вашого діда, рідних братів». У кабінеті було тихо.

Десь у приймальні неголосно задзвонив телефон. Секретарка зняла слухавку, і знову стало тихо. «Отже, у мене був батько», — сказала Оксана.

«Так. І його прізвище було Ковальчук». «Андрій Михайлович Ковальчук», — підтвердила нотаріус.

«Помер у двадцять шість років. Причина смерті — нещасний випадок. Ваша мати на той момент була вагітна вами. У свідоцтві про народження батько не був указаний, але в архіві збереглися документи, які дали змогу підтвердити батьківство». Оксана сиділа рівно. Вона вміла тримати обличчя.

Багато років практики. Але щось усередині зрушило, повільно, як важкі меблі, які пересувають по підлозі. «Отже, прізвище бабусі — це було й прізвище батька. Тільки вона про це не знала». «Наталю, — сказала вона неголосно, не повертаючи голови. — Чуєш?» «Чую», — відгукнулася подруга так само тихо.

Це було все, що потрібно. Просто знати, що хтось поруч. «Ірино Олегівно», — промовила Оксана.

«У заповіті сказано: “найближчий живий родич”. Як юридично підтверджується, що це я?» Нотаріус трохи підвела брову, майже непомітно, але Оксана вловила. Такий вираз буває в людей, які звикли до інших запитань від спадкоємців.

Саме цим займалося бюро, яке вів довірений представник Миколи Степановича. Олексій Богданович Гнатюк. Він підтвердив ланцюжок документально, через архіви служби реєстрації, через регіональні бази…