Після прощання з тяжко хворою дружиною чоловік випадково почув розмову медсестер, яка змусила його схопитися з місця

Вона зрозуміла. Не спитала нічого більше.

Просто кивнула й узяла чашку. Він хотів знати для себе. Скільки років? Як це починалося? Любила вона Савченка чи це було щось інше? Азарт? Слабкість? Нудьга? Ці питання не потрібні юристу.

Вони потрібні йому, щоб потім не гризти себе. Щоб зрозуміти, чого він не бачив. Чи був він узагалі сліпий, чи просто довіряв? А це різні речі.

— Я не діставатиму телефон, — сказав він. — Ви маєте рацію.

Марина, здається, ледь видихнула. Непомітно, але він помітив.

— У мене є дещо ще, — сказала вона. — Я написала, як ви просили.

Вона дістала з кишені складений аркуш.

— Про розмову Олега Вікторовича?

— Так, те, що чула. Підпис. Я показала знайомому. Він навчається на юридичному факультеті, п’ятий курс. Я розумію, що не експерт. Він каже, що цей аркуш допоможе відновити деталі, а офіційні свідчення я зможу дати слідчому.

Микола взяв аркуш. Розгорнув. Почерк у неї був дрібний, рівний, без закарлючок.

Писала коротко, три абзаци, конкретно, без зайвого. Дата, місце, дослівна фраза, яку запам’ятала. Унизу підпис і число.

— Дякую, — сказав він.

— Нема за що.

Помовчали.

За вікном кав’ярні проїхав трамвай. Голосно, з брязкотом, шибки трохи здригнулися. Марина подивилася у вікно.

Микола дивився на аркуш у руках.

— Можна я спитаю? — сказав він.

— Так.

— Вам не страшно? Ви ризикуєте роботою, потенційно — стосунками з колегами. Якщо Олег Вікторович дізнається, що ви допомагаєте мені, це неприємна історія.

Вона подумала. По-справжньому, не для вигляду.

— Страшно, — сказала вона. — Але є речі, які страшніші. Дивитися, як людину оббирають, коли вона й так на дні, — це страшніше. Я три місяці це бачила й мовчала. Мені від цього мовчання вже зле було.

Він подивився на неї. На вигляд — трохи за тридцять. Ім’я та по батькові він знав із бейджика. Працює тут, судячи з усього, давно, рухається коридорами без зайвих рухів, знає всіх по іменах, її знають.

Але щось у ній було таке — не втома, інше. Ніби вона давно звикла бачити більше, ніж належить бачити на цій роботі, і не знала, куди це подіти.

— Нам треба йти до юриста, — сказав Микола. — З усім, що є. Нехай оцінить.

— Я можу прийти?

— Я хотів вас про це попросити.

Вона кивнула.

— Коли?

— Наступного тижня. Я знайду людину. Дам знати.

Вони вийшли з кав’ярні разом. На розі розійшлися.

Вона — у бік лікарні, він — в інший. Микола йшов і думав про другий телефон у нижньому відділенні тумбочки. Про те, що не став його діставати…