Після прощання з тяжко хворою дружиною чоловік випадково почув розмову медсестер, яка змусила його схопитися з місця

О шостій він повернувся до Антона. Той мовчки простягнув флешку із сьогоднішнім записом. 11:08 — Савченко заходить. 12:01 — виходить.

Знову трохи менше години. Цього разу на виході він озирнувся на двері. Секунда, не більше.

Щось у цьому жесті було. Не ніжність. Швидше, звичка.

Микола забрав флешку. У нього тепер були два відеозаписи, фінансові документи від Левченка, номер машини Савченка й дані юрособи, через яку йшли гроші.

Цього, можливо, вже вистачало. Але він хотів іще одне. Він хотів, щоб Ірина не змогла сказати, що Савченко просто навідував її як друг.

Для цього потрібне було листування. А листування — в її телефоні. Він не збирався красти телефон.

Він не планував цього заздалегідь, не продумував, не вибудовував схему. Але одного ранку, у п’ятницю, Ірина попросила його сходити в буфет по йогурт.

Той, що він приніс, виявився з персиком, а вона хотіла з чорницею. Дрібниця. Раніше він би просто пішов і повернувся.

Він і зараз пішов. Але перед цим краєм ока побачив, що вона поклала телефон на тумбочку. Екраном донизу, як кладуть, коли не хочуть, щоб бачили екран.

Звичка. Автоматична. Він спустився в буфет.

Узяв йогурт із чорницею. Піднявся назад. Ірина була в туалеті.

Двері до санвузла були зачинені. Було чути шум води. Телефон лежав на тумбочці.

Микола підійшов. Узяв. Екран засвітився, і відразу з’явився запит пін-коду.

Чотири цифри. Він спробував дату їхнього весілля. Неправильно.

Спробував її день народження. Неправильно. Шум води не припинявся.

Спробував рік народження її матері. Неправильно. Ще одна спроба — і телефон заблокується.

Він знав це зі свого апарата. Він поклав телефон назад. Екраном донизу, як було.

Вода стихла. Ірина повернулася. Він простягнув їй йогурт.

Вона сказала дякую, взяла ложку, почала їсти. Нічого не помітила. Або помітила й не подала виду.

Він не знав. Більше не вмів читати її. Увечері він написав Марині: «Телефон захищений. Не вийшло. Треба думати далі».

Вона відповіла за кілька хвилин: «Я дещо дізналася. Завтра вранці?»

«Так».

Вони зустрілися біля кав’ярні в сусідньому з лікарнею кварталі. Не біля самої лікарні. Марина сама запропонувала інше місце.

Микола зрозумів, чому. Вона починала почуватися ніяково, зустрічаючись із ним просто біля входу на роботу. Нормально.

Він і сам вчинив би так само. Вона пила чай. Він узяв каву.

Подвійну, без молока. Останні тижні він погано спав і перестав удавати, що це на ньому не позначається.

— Я розговорилася вчора із санітаркою Ларисою, — почала Марина. Без передмов, одразу до справи.

Він помітив, що вона завжди так.

— Лариса прибирає в палатах зранку. Вона каже, що у вашої дружини в тумбочці є другий телефон. Старий, кнопковий. Вона бачила його кілька разів, коли протирала полиці.

Другий телефон.

Кнопковий. Отже, пін-код першого міг не мати значення. Можливо, листування було не там.

— Лариса не знає точно, де він лежить. У нижньому відділенні тумбочки під якимись документами.

Микола тримав стаканчик.

Кава була гаряча, майже обпікала долоню. Він не прибирав руку.

— Це інша історія, — сказав він.

— Я розумію. — Марина дивилася на нього. — Миколо, я хочу сказати дещо, і ви не зобов’язані сприймати це як пораду. Просто скажу.

— Кажіть.

— Листування з особистого телефона — це в суді складно. Якщо ви дістанете його без її згоди, захист може це оскаржити. Незаконне отримання доказів. У вас і без того вже є відеозаписи й фінансові документи. Може, цього досить?

Він мовчав.

— Може, — сказав він нарешті. — Але я хочу знати не для суду…