Різне

Після прощання з тяжко хворою дружиною чоловік випадково почув розмову медсестер, яка змусила його схопитися з місця

Зал був невеликий. Знайти людину в ньому нескладно, якщо знати, кого шукати. Вона стояла біля протилежної стіни, розмовляла з якоюсь жінкою років сорока, тримала в руках таку саму склянку води.

Волосся розпущене. Він бачив її такою лише один раз, тоді біля лікарні. Пожвавлена, руки рухалися, коли вона говорила, щось пояснювала.

Сміялася. Він не чув сміху, тільки бачив. Незвично було бачити її усміхненою.

Він не пішов одразу. Стояв біля знімка «Тримає» й думав: ось воно що. Вона фотографує людей, які не здалися.

Так Микола зрозумів ці фотографії. Марина ж просто знімала, і кожен знаходив у них щось своє.

Чоловіка з авоською. Жінку з дитиною. Старого з голубами.

Жінку біля вікна з чашкою в руках. Він підійшов. Вона якраз попрощалася з тією жінкою, повернулася й побачила його.

Не відразу впізнала: пів секунди паузи, потім упізнала. Щось майнуло в обличчі. Ні переляк, ні радість.

Щось середнє, живе.

— Миколо, — сказала вона.

— Здрастуйте, — сказав він. І навіщось додав: — Я не знав, що ви тут будете.

— Я теж не знала, що ви прийдете, — відповіла вона. Помовчала. — Як ви тут опинилися?

— Колега покликав. Бондаренко, йому хтось порадив.

— Світ тісний.

— Тісний.

Вони стояли. Не ніяково, але й не зовсім вільно. Як люди, які багато знають одне про одного, але майже не говорили про щось, крім справи.

— Я стояв біля цього знімка, — сказав Микола. Кивнув у бік «Тримає». — Довго стояв.

Марина подивилася туди. Потім знову на нього.

— Це моя мати, — сказала вона. — Вона не знає, що я її сфотографувала. Я приїхала вранці, вона не чула. Стояла отак біля вікна. Я дістала телефон. Потім довго не могла вирішити, друкувати чи ні. Здавалося, що це надто особисте. А потім вирішила друкувати. Вирішила, що найособистіше і є найсправжнішим. Решта — це декорації.

Він подумав.

— Так. Мабуть.

— Як справа? — спитала вона.

— Повільно. Слідство тягнеться. Савченко найняв хорошого адвоката. Той гальмує все, що може. Але Мельник каже, нікуди не дінуться. А розлучення оформлене. Три місяці тому.

Вона кивнула. Не сказала ні «добре», ні «шкода».

Просто кивнула. Він це оцінив.

— Марино, — сказав він.

І зупинився. Вона чекала. Не підганяла.

— Я хотів подзвонити кілька разів. Не знав, що сказати. «Дякую» звучало замало, а все інше — не знаю. Не складалося.

— Я розумію.

— Ні, я не виправдовуюся. — Він трохи хитнув головою. — Просто кажу, як є. Я радий, що ви тут.

Вона подивилася на нього. Спокійно, без кокетства, без гри. Просто дивилася.

— Я теж рада, — сказала вона нарешті.

І жодного грама зайвого в цьому не було. Підійшов Бондаренко.

Гучний, задоволений, з келихом вина, яке він десь знайшов, попри те що столу з вином не було.

— О, ви знайомі? — спитав він, дивлячись то на Миколу, то на Марину.