Після важкого діагнозу він залишився сам із донькою, але саме випускний показав, хто був поруч по-справжньому

Увечері Ілля повернувся в порожній дім.

Він вимикав світло, переходячи з кімнати в кімнату, і раптом почав знаходити записки.

На внутрішньому боці улюбленої чашки маркером було написано: «Не забувай снідати».

У шухляді з інструментами, під верхнім лотком, лежав шматок картону: «Бери нормальні гроші за виклики. Досить працювати за спасибі».

Між упаковками таблеток в аптечці — маленький папірець: «Пий вчасно».

Він знаходив їх у найзвичайніших місцях. У шафі з рушниками. Біля чайника. На коробці з лампочками. У теці з документами. І щоразу в грудях щось болісно стискалося й водночас теплішало.

Восени тріщина на лобовому склі машини поповзла далі. Ілля нарешті відвіз автомобіль у майстерню. Майстер перевірив документи, подивився в комп’ютер і насупився.

— Зачекайте, а навіщо ви картку даєте?

— Оплатити.

— Та у вас усе вже оплачено.

Ілля не зрозумів.

— Що саме?

— Усе. Нове скло, підвіска, регулювання, роботи під ключ. Замовлення внесене заздалегідь. І примітка є.

Майстер розвернув монітор.

На екрані дрібним шрифтом було написано: «Зробіть ідеально. Він не витратить на себе ні копійки, якщо його не змусити».

Ілля забрав машину ввечері.

Нове скло було чисте, прозоре, без мутних розводів і тріщини, крізь яку він три роки дивився на дорогу. Підвіска більше не гриміла. Кермо лежало в руках інакше — спокійно, надійно.

Він сидів на стоянці біля майстерні, тримаючись за кермо обома руками. Потім опустив сонцезахисний козирок, і на коліна впала складена записка.

«Тату, ти багато років закривав мене від бур, про які я навіть не здогадувалася. Дозволь мені хоча б раз подбати про тебе. Люблю. Аліса».

Він плакав просто в машині, поруч із господарчим магазином і кіоском із гарячою їжею. Плакав так, як не плакав від того дня, коли з гаража вивезли мотоцикл…