Після важкого діагнозу він залишився сам із донькою, але саме випускний показав, хто був поруч по-справжньому

— Дивовижна людина. Вона пише про помилки так, ніби просто забула привітати мене зі святом. А не зібрала речі й не пішла, коли нам було найгірше.

Наприкінці літа вони завантажили машину вщерть і поїхали до міста, де Аліса мала вчитися.

Десь на середині траси вона раптом зізналася, що з весни сама бере учнів — підтягує молодших школярів з математики. Кілька постійних занять на тиждень.

— Мені вистачає на їжу й дрібниці, — сказала вона таким тоном, яким зазвичай закривають тему. — Не хвилюйся.

Ілля хотів заперечити, але промовчав. Іноді гордість за дитину так сильно змішується з болем, що слова стають зайвими.

За якийсь час Аліса подивилася у вікно й сказала:

— Тату, у мене прохання.

— Яке?

— Якщо мама знову дзвонитиме чи писатиме, не треба більше намагатися її виправдовувати. Хоча б переді мною.

— Я наче не виправдовував.

Аліса повернулася до нього й подивилася так, що сперечатися стало безглуздо.

Можливо, вона мала рацію.

У гуртожитку панував хаос. Коробки, сумки, візки, розгублені першокурсники, які щосили вдавали, що їм зовсім не страшно. Ілля допоміг занести речі, зібрати полицю, підключити подовжувач, перевірити розетку — автоматично, як завжди, перетворюючи тривогу на роботу руками.

Потім вони стояли біля ліжка й не знали, як завершити цей день.

Аліса обійняла його міцно. Довго. Не для фотографії. Не напоказ. Незграбно, по-справжньому, майже відчайдушно.

— Пиши, — сказав він.

— Ти теж.

— Завтра подзвоню.

— Сьогодні теж можна.

Він кивнув…