Після весілля дівчина зрозуміла, що зовсім не знала людину, за яку вийшла заміж

Лера гірко всміхнулася.

— Є тітка. Тільки вона мене зрадила. Навіть страшно думати, як легко людина може продати рідну кров, якщо їй простягнути гроші.

Серафима помовчала.

— Залишайся поки що в нас. Відпочинеш, прийдеш до тями. А далі побачимо.

— Я не хочу повертатися, — швидко сказала Лера. — Ніколи. Я хочу залишитися тут. Хочу стати черницею.

Ігуменя подивилася на неї м’якше.

— Не поспішай із такими словами.

— Я серйозно.

— Зараз у тобі говорить біль. Монастир — не сховок від страху і не стіна від поганих людей. Це інший шлях. На нього не можна ступати лише тому, що зовні тебе скривдили.

Лера опустила очі.

— Але мені більше нічого там робити.

— Поживеш тут. Попрацюєш. Помолишся. А час покаже, чого ти насправді хочеш.

Так почалося її нове життя.

Минуло кілька тижнів, потім другий місяць непомітно перетік у третій. Лера поступово звикала до монастирського укладу, хоч перший час їй здавалося, що вона ніколи не зможе жити серед такої тиші.

Тут усе підпорядковувалося суворому порядку. Ранній підйом, молитва, робота, короткі розмови, проста їжа, знову робота, вечірня служба. Ніхто не питав, чи їй це подобається. Ніхто не підлаштовувався під її настрій. Але в цій передбачуваності була дивна опора: день минав за днем, і кожен новий світанок переконував Леру, що за мурами монастиря її поки не дістали ні минуле, ні страх.

Серафима не квапила її з рішенням. Лера кілька разів намагалася заговорити про постриг, але ігуменя щоразу м’яко її зупиняла.

— Це не спосіб сховатися, — казала вона. — І не покарання для самої себе. До монастиря приходять не тому, що більше нікуди йти, а тому, що серце кличе саме сюди. Ти ще надто молода, Леро. І надто поранена.

— Я не хочу назад, — відповідала дівчина.

— Назад і не треба. Але це не означає, що єдиний шлях — назавжди закритися від світу.

Ці слова тривожили Леру. Вона не хотіла думати про світ. Там, за воротами, жили люди, які вміли усміхатися й продавати. Обіцяти захист і зраджувати. Називати любов турботою, а турботу перетворювати на клітку.

При монастирі Лера стала послушницею. Їй доручали прибирання в трапезній, допомогу на кухні, іноді роботу в коморі. Вона чистила овочі, мила підлогу, носила воду, перебирала крупи й поступово втягувалася в цю просту працю. Руки втомлювалися, спина нила, але голова ставала спокійнішою.

Анфіса й далі ставилася до неї суворо. Вічно знаходила, до чого причепитися: то підлога вимита не так, то рушники складені нерівно, то Лера надто довго дивиться у вікно.

— Нічого очима по боках водити, — бурчала вона. — Взялася жити тут — живи як належить. Мрійниці нам не потрібні.

Лера не сперечалася. Вона вже навчилася розрізняти грубість і жорстокість. Анфіса була сувора, різка, неприємна, але в її словах не було того липкого бажання принизити, яке Лера так добре знала з дому тітки.

Іноді дівчат і послушниць відправляли до найближчого селища по продукти. Перші рази Лера йшла туди, мов на страту. Їй здавалося, що за кожним рогом з’явиться Кирило, що хтось упізнає її, схопить за руку й потягне назад. Але селище було чуже, люди проходили повз, не затримуючи на ній погляду. Поступово страх послабшав.

Якось наприкінці літа травниця, яка завідувала запасами, покликала Леру після сніданку.

— Малина в лісі достигла. Треба назбирати побільше, на зиму стане. Візьми Анфісу, удвох сходите.

Лера не змогла приховати радості. Ліс вона любила з дитинства. Колись дід водив її по гриби й учив розрізняти їстівні від поганок, показував, де мох густіший, як за сонцем визначити напрямок, як слухати тишу. Ті дні лишилися в минулому, ніби в іншому житті, але пам’ять про них досі зігрівала.

— Я можу й сама сходити, — обережно сказала вона.

Травниця похитала головою.

— Одна молода дівчина лісом не ходить. Підете разом.

Анфіса, дізнавшись про доручення, одразу почала бурчати. Їй не подобалося все: і погода, і кошики, і те, що доведеться йти далеко. Лера ж мовчки раділа. За воротами пахло вологою травою, листям і свободою. Вперше за довгий час їй захотілося глибоко вдихнути.

Ліс зустрів їх прохолодою. Сонячні промені пробивалися крізь гілля, падали на мох плямами. Десь сюрчали коники, у високій траві шаруділи дрібні птахи. Лера йшла за Анфісою й відчувала, як напруга в грудях потроху відпускає.

— Не відставай, — кинула через плече Анфіса. — Тут місця плутані. Заблукаєш — потім шукай тебе.

Лера кивнула, але за якийсь час усе одно почала рухатися повільніше. Анфіса бурмотіла щось собі під ніс, дратувалася через колючі гілки й мокру траву. Дівчина вирішила трохи відійти вбік, туди, де між кущами виднілися яскраві ягоди.

Вона не боялася лісу. Дід колись навчив її відчувати напрямок майже інтуїтивно. Та й далеко вона йти не збиралася.

Малинник виявився густим. Ягоди висіли великі, темно-червоні, стиглі. Лера присіла, поставила кошик поруч і почала збирати. Пальці швидко забарвилися соком. На мить їй навіть стало спокійно. Так спокійно, як не було від самого дня весілля.

Позаду хруснула суха гілка.

Лера вирішила, що це Анфіса пробирається слідом, і ледь усміхнулася. Від цієї жінки, здавалося, неможливо було сховатися навіть у хащах.

— Знайшли все-таки, — пробурмотіла вона, не озираючись.

— Пробачте, — почула вона за спиною незнайомий хрипкий голос. — Тільки не лякайтеся.

Кошик ледь не випав у неї з рук.

Лера різко обернулася й побачила чоловіка. Молодого, але настільки змученого, що вік одразу важко було визначити. Обличчя осунулося, губи потріскалися, волосся сплуталося. Одяг висів лахміттям: сорочка була розірвана, штани забруднені землею й травою. Він стояв трохи осторонь, піднявши долоні, ніби хотів показати, що не збирається нападати.

— Я не заподію вам шкоди, — швидко сказав він. — Будь ласка, не кричіть.

Лера відступила. Серце забилося так сильно, що стало важко дихати.

— Хто ви?

— Мене звати Артем. Мені потрібна вода. Хоч трохи. Якщо у вас є.

Він говорив насилу, голос зривався від спраги. Лера дивилася на нього й не знала, що робити. Усе в ній кричало: тікай. Але перед нею був не сильний хижак, а людина, яка ледве трималася на ногах.

Вона повільно дістала флягу.

— Ось.

Артем узяв її обережно, ніби боявся сполохати дівчину різким рухом. Зробив кілька великих ковтків, потім змусив себе зупинитися й повернув флягу.

— Пробачте. Ледь усе не випив.

— Залиште собі, — сказала Лера, сама дивуючись власному голосу. — Ви заблукали? Недалеко монастир. Я можу покликати когось.

При слові «монастир» він напружився.

— Ні. Не треба. До людей мені не можна.

Лера одразу відступила ще на крок. У голові майнула страшна здогадка.

— Тоді я піду. Мене вже шукають.

Вона збрехала. Анфіса, звісно, скоро почне кричати, але поки навряд чи помітила її зникнення. Однак незнайомець мав зрозуміти: вона тут не сама.

— Зачекайте, будь ласка, — попросив Артем. — Я розумію, який це має вигляд. Але я не небезпечний для вас. Мені справді потрібна допомога.

— Яка допомога?

Він опустив очі на свій одяг.

— Будь-які речі. Футболка, штани. Що завгодно. І трохи їжі. Я вже кілька днів у лісі.

Лера мовчала. Тепер страх змішався з жалем.

— Чому ви не можете вийти до людей?

Артем стиснув губи.

— Поки що не можу. Не тут. Не зараз.

Відповідь була погана. Надто ухильна. Лера це розуміла. Але піти одразу чомусь не змогла.

— У мене немає чоловічого одягу, — сказала вона. — І грошей теж немає. Я живу при монастирі.

— Гроші є в мене, — він порився в кишені й дістав кілька зім’ятих купюр. — Купіть найпростіше. Якщо зможете. Я все поверну. Хоча… уже повертаю.

Лера не взяла гроші відразу.

— Ви хочете, щоб я нікому нічого не казала?

— Дуже прошу.

— А якщо ви злочинець?

Він гірко всміхнувся.

— Формально — так.

Лера зблідла.

— Я піду.

— Зачекайте. Будь ласка. Я поясню, тільки не зараз. Якщо ви вирішите більше не приходити, я зрозумію. Але хоча б води й хліба… Мені більше ні до кого звернутися.

Здалеку долинув голос Анфіси:

— Леро! Ти де там застрягла?

Дівчина здригнулася. Артем одразу відступив у кущі.

— Сьогодні ввечері, — швидко сказала Лера, сама не розуміючи, чому погоджується. — Лівіше від монастирських воріт є ділянка муру. Я спробую перекинути їжу. Завтра, якщо нас знову пошлють у ліс, принесу одяг.

У його очах спалахнула така вдячність, що їй стало ніяково.

— Дякую. Я буду тут. У цьому малиннику.

— Я нічого не обіцяю, — тихо сказала вона.

— Ви вже зробили більше, ніж могли.

Лера схопила кошик і поквапилася на голос Анфіси.

— Де тебе носить? — зустріла її та роздратовано. — Я вже думала, ти вирішила до темряви ягоди по одній вибирати.

— Там добрий кущ трапився, — відповіла Лера, намагаючись говорити рівно.

Анфіса підозріло подивилася на неї, але нічого не сказала. Усю дорогу назад Лера відчувала, як у кишені печуть долоню зім’яті купюри, які вона все-таки взяла.

Увечері вона довго чекала слушної миті. На кухні після вечері залишилося трохи хліба, кілька варених картоплин, шматок сиру. Лера загорнула все в тканину, додала флягу з водою й сховала під кофтою.

Серце калатало так голосно, що їй здавалося: його чути на весь двір.

Коли монастир поринув у вечірню тишу, вона пройшла до муру, зупинилася в умовленому місці й прислухалася.

Ззовні не було ані звуку.

— Артеме? — прошепотіла вона.

З іншого боку почувся тихий шерех.

— Я тут.

Лера перекинула згорток через мур. Потім флягу. На мить їй стало страшно: а раптом хтось побачить? А раптом це пастка? А раптом вона допомагає людині, від якої справді треба триматися подалі?

— Дякую, — долинув із темряви його голос. — Леро… ви прийдете завтра?