Після весілля дівчина зрозуміла, що зовсім не знала людину, за яку вийшла заміж

— Не знаю.

— Я чекатиму.

Вона пішла швидко, майже бігом. У келії довго сиділа на ліжку, прислухаючись до кожного звуку. Її мучив неспокій. Якщо Артем небезпечний, вона чинить страшну помилку. Якщо ні — залишити його в лісі голодним і змученим було б нелюдяно.

Уночі вона майже не спала.

Уранці разом з Анфісою та ще двома послушницями Лера вирушила до селища по покупки. Поки жінки вибирали крупи й овочі, вона вловила мить і непомітно звернула до крамниці з одягом. Купила прості штани, темну сорочку, білизну, шкарпетки. Жодних зайвих запитань продавчиня не ставила. Грошей Артема вистачило на все.

Згорток вона сховала на дно кошика.

Після обіду їх знову послали по малину. Анфіса була невдоволена.

— Учора набрала мало. Сьогодні від мене ні на крок. Я добрі місця знаю, а ти все по кущах швендяєш.

— Добре, — покірно відповіла Лера.

Вона йшла слідом, але поступово знову почала відставати. Кошик здавався важчим, ніж звичайно, — не через ягоди, а через захований усередині згорток з одягом, хлібом і водою. Лера весь час боялася, що Анфіса обернеться, помітить, зрозуміє.

Коли малинник опинився поруч, дівчина пірнула вбік, пригнулася під гілками й майже відразу почула тихий голос:

— Леро.

Артем вийшов із-за кущів. Сьогодні він виглядав трохи живішим. Видно, їжа й вода повернули йому сили, але втома все одно лежала на обличчі сірою тінню.

— Я боявся, що ви не прийдете, — зізнався він.

— Я теж боялася, — чесно сказала вона. — Ось. Одяг і трохи їжі.

Він прийняв згорток так, ніби це було щось безцінне.

— Ви рятуєте мені життя.

— Не говоріть голосно. Анфіса десь поруч.

— Хто?

— Жінка, з якою я прийшла. Вона дуже підозріла.

Артем слабо всміхнувся.

— Тоді треба швидше. Я знаю місце, де малини більше. Якщо хочете, допоможу набрати повний кошик, щоб вас не сварили.

Лера вагалася. Їй треба було йти. Але він дивився так відкрито, що страх знову відступив.

— Добре. Тільки недовго.

Вони пішли глибше в ліс. Артем і справді привів її до заростей, де ягід було значно більше. Поки Лера збирала малину, він переодягнувся за деревами. Повернувся вже в чистій сорочці й штанах, але все одно виглядав людиною, яку довго гнали без відпочинку.

— Тепер розкажіть, — сказала Лера, не підводячи очей від кошика. — Чому ви ховаєтеся?

Артем сів на повалене дерево й кілька секунд мовчав.

— Я втік із колонії.

Руки Лери завмерли.

— Отже, ви справді злочинець?

— За документами — так. По совісті — ні.

— Усі так кажуть.

— Мабуть. Але іншої правди в мене немає.

Вона підвела на нього очі. Він не виправдовувався метушливо, не намагався розжалобити. Просто говорив утомлено, ніби давно звик, що йому не вірять.

— Мене засудили за злочин, якого я не скоював, — продовжив він. — Підставили. Дуже акуратно, з потрібними свідками, з потрібними людьми. Я виявився зручним винним: сирота, без родини, без захисту, без зв’язків.

— Але ж суд… хіба він не мав розібратися?

Артем усміхнувся, але без злості.

— Ти дуже чисто дивишся на світ, Леро.

Вона спалахнула.

— Я не дурна.

— Я не це хотів сказати. Просто ти ще віриш, що правда сама по собі щось важить. А іноді її треба доводити людям, яким вигідніше не чути.

Лера згадала Тамару, Кирила, продану квартиру. Так, правду справді не завжди хотіли чути.

— Хто вас підставив?

— Людина, якій я довіряв. Він дав мені роботу, житло, впевненість, що я нарешті комусь потрібен. Я працював у перевезеннях, супроводжував вантажі. Одного разу в машині, за яку я відповідав, знайшли те, чого там не мало бути. Начальник зробив вигляд, що вперше про це чує. А потім знайшлися люди, які підтвердили, ніби це я все влаштував.

— І ви вирішили тікати?

— Не одразу. Спершу намагався сподіватися на перегляд, на скарги, на справедливість. Потім зрозумів: якщо сам не виберуся й не знайду доказів, згнию там.

Лера сіла поруч на траву. Їй було страшно слухати, але піти вона вже не могла.

— А що далі?

— Треба знайти одну людину. Він обіцяв допомогти. Тільки після втечі все пішло не так. Мене мали чекати в іншому місці, а довелося йти зовсім в інший бік. Собаки взяли слід, я збився, потім уже просто біг, куди очі дивляться. Так і опинився тут.

Він говорив спокійно, але Лера уявляла, як це — тікати лісом, не знаючи, де вода, де дорога, де небезпека. Їй самій довелося втікати, і спогад про ту ніч знову стиснув груди.

Артем помітив, як змінилося її обличчя.

— А ти? — спитав він. — Ти ж теж від когось ховаєшся.

— Я живу в монастирі.

— Це не відповідь.

Лера хотіла різко обірвати розмову. Але не змогла. Забагато в ньому було самотності, схожої на її власну.

— Мене видали заміж, — сказала вона нарешті. — Не зовсім силоміць, але вибору майже не лишили. У першу ж ніч я втекла. Потім дізналася, що тітка, яка мене виростила, готова повернути мене чоловікові за гроші.

Артем повільно стиснув кулаки.

— Він тебе вдарив?

— Ні.

— Але налякав?

Лера відвернулася.

— Дуже.

Вона розповіла не все, але досить, щоб він зрозумів. Про дитинство, про квартиру, про погрози тітки, про весілля, про дім Кирила, про ту кімнату, з якої вона втекла в одному халаті. Говорити було важко, але слова виходили самі. Можливо, тому, що Артем не перебивав. Не ахкав, не засуджував, не казав, що вона сама винна.

Коли вона замовкла, він довго дивився в землю.

— Шкода, що я зараз не в тому становищі, — сказав він глухо. — Інакше я б знайшов твого чоловіка. І тітку теж.

— Не треба, — швидко сказала Лера. — Я не хочу помсти. Я хочу, щоб вони зникли з мого життя.

— А ти хочеш зникнути зі свого?

Вона не відразу зрозуміла.

— Що?

— Ти справді збираєшся залишитися в монастирі назавжди?

— Так.

— Тому що віриш, що це твій шлях?

Лера мовчала.

— Чи тому, що тобі страшно жити далі?

Ці слова зачепили болючіше, ніж вона очікувала.

— Там спокійно, — сказала вона. — Там ніхто мене не чіпає. Ніхто не змушує усміхатися, любити, дякувати. Там можна просто бути.

— Але ж ти не просто хочеш бути. Ти жива. У тебе очі живі.

— Не кажіть так.

— Чому?

— Бо мені не можна про це думати.

Удалині почувся роздратований крик Анфіси:

— Леро! Де тебе знову носить?

Дівчина схопилася.

— Мені треба йти.

Артем теж підвівся.

— Ти прийдеш завтра?

— Не знаю. Якщо нас знову пошлють по ягоди.

— Будь ласка, прийди. Хоч на хвилину.

— Я постараюся.

— Леро, — він зупинив її голосом, але не торкнувся. — До зустрічі з тобою я був певен, що не виберуся. А тепер… тепер мені здається, що ще не все втрачено.

Вона нічого не відповіла. Лише підхопила повний кошик і поквапилася назад.

Анфіса зустріла її бурчанням.

— Знову пропала! Зате кошик хоч повний. Бачиш, коли хочеш, можеш працювати.

Лера мовчки кивнула. Усередині в неї все тремтіло.

У цю ніч вона молилася довше, ніж звичайно. Слова плуталися. Вона просила не за себе, а за Артема. Щоб він вижив. Щоб не попався. Щоб його правда колись стала комусь потрібною.

Уранці перше, про що вона подумала, був він.

Це налякало її сильніше, ніж зізнання в його втечі.

Вона чекала, що після сніданку їх знову пошлють у ліс. Але Анфіса, помітивши її нетерплячий погляд, сухо оголосила:

— По малину сьогодні не підемо. Досить уже. Запас зробили. Сьогодні велике прибирання.

Лера відчула, як серце впало.

— Зовсім не підемо?