Після відпочинку в Єгипті дружина безслідно зникла, і лише через п’ять років її знайшли серед бедуїнів

Одна з молодих туристок закричала. Озброєні люди заглушили її голос різкими наказами й жестами зажадали, щоб усі мовчали. Полонених спустили на пісок, вишикували в ряд, відібрали телефони, документи, сумки, готівку й цінні речі. Потім групу почали розділяти: чотирьох чоловіків і подружню пару відвели в один бік, двох жінок — в інший, а Оксану втримали окремо.

Богдан кинувся до дружини, але дістав удар прикладом по голові й упав. Оксана виривалася й кликала його, поки її силоміць відводили до машини. Він спробував підвестися, після чого його вдарили ще кілька разів. Свідомість повернулася разом із гострим болем, шумом у вухах і кров’ю з розбитого носа. Дружини поруч уже не було. Зникли й решта туристів; біля нього залишалися лише двоє викрадачів, які перемовлялися своєю мовою.

Через деякий час Богдана знову запхали в пікап, провезли кілька кілометрів і викинули біля асфальтованої траси. Близько години він пролежав на узбіччі, перш ніж його помітив водій, що проїжджав повз. Незнайомець викликав поліцію, і постраждалого доправили до найближчого відділку, де той, плутаючись від болю, розповів про зламаний автобус, озброєних людей і зниклу дружину.

Заяву прийняли без поспіху, а Богдана відправили до лікарні. Лікарі виявили струс мозку, численні забої й перелом носа. За добу до нього знову прийшли слідчі. На всі запитання про Оксану та інших полонених вони відповідали однаково: пошуки розпочато, подробиць поки немає.

Туристична компанія тим часом підтвердила, що люди, які залишилися біля несправного автобуса, повернулися до готелю на підмінному транспорті. Про зникнення десятьох стало відомо лише після того, як їх не виявили серед тих, хто повернувся. Пошукові групи обстежили трасу й прилеглу пустелю. Осторонь дороги вдалося знайти лише кілька покинутих особистих речей.

Через два дні в різних місцях знайшли трьох викрадених — подружню пару й одну з молодих жінок. Усіх побили, пограбували й позбавили документів, після чого поодинці залишили біля доріг. Їхні свідчення збігалися з розповіддю Богдана: пікап, що зупинився, обіцянка допомогти, поворот у пустелю й озброєне захоплення. Четверо чоловіків, друга дівчина й Оксана безслідно зникли.

До розслідування долучилися консульські служби кількох держав. Історія набула міжнародного розголосу, оскільки у 2012 і 2013 роках пустельні клани вже захоплювали туристичні групи, домагаючись звільнення своїх родичів із в’язниць. Але раніше заручників зазвичай відпускали через один-два дні після переговорів. Тепер ніхто не вимагав викупу, викрадачі не виходили на зв’язок, частину полонених просто викинули, а решту вивезли невідомо куди.

Богданові підготували тимчасові документи для повернення додому, однак він відмовлявся летіти без дружини. Він вимагав продовжувати активні пошуки й намагався самостійно з’ясувати бодай щось. Дипломати пояснювали, що влада використовує доступні можливості, але пустеля величезна, офіційні служби контролюють її лише частково, а замкнені клани підкоряються власним правилам і не співпрацюють зі слідством.

Ще тиждень Богдан залишався за кордоном, їздив по установах і ставив запитання, але не отримав жодної нової зачіпки. Зрештою його переконали повернутися додому й чекати повідомлень офіційними каналами. Там він подав заяви до всіх доступних інстанцій, звертався до дипломатів, правозахисників і журналістів. Про викрадення розповідали в новинах, але увага преси не давала результатів. Закордонна сторона повідомляла лише, що розслідування триває, а відомостей, як і раніше, недостатньо.

Родичі інших зниклих діяли так само: домагалися зустрічей, писали звернення, зв’язувалися з міжнародними організаціями. Минали тижні, а потім місяці, але жодних вимог чи доказів того, що полонені живі, не з’являлося. Богдан не знав, що тієї ночі Оксану повезли зовсім в інший бік.

Пікап із нею в кузові багато годин ішов пустельними коліями. У темряві вона намагалася стежити за напрямком, однак довкола не було ні вогнів, ні орієнтирів. Двоє озброєних чоловіків не дозволяли їй підвестися; за будь-якої спроби заговорити чи наблизитися до борту вони мовчки притискали її до підлоги. Лише на світанку машина зупинилася біля маленького поселення приблизно з двадцяти кам’яних і глиняних будинків із пласкими дахами. Поруч виднілися загони для кіз і овець, але не було ні електроліній, ні водогону, ні нормальної дороги.

Оксану провели до однієї з будівель. Кілька чоловіків і жінок у традиційному одязі довго обговорювали її долю незрозумілою їй мовою. Бородатий чоловік середнього віку уважно оглянув полонянку, щось промовив і наказав замкнути її в тісній кімнаті без вікон. На підлозі лежала лише циновка, у кутку стояв глечик із водою.

Увесь день Оксана намагалася зрозуміти, де вона перебуває і чого чекати. Увечері їй принесли коржі й кашу. Слідом увійшов той самий чоловік із літньою жінкою, яка знала кілька іноземних слів. Через перекладачку він повідомив, що заплатив за Оксану і відтепер вона належить йому, житиме в поселенні й працюватиме. Полонянка повторювала, що приїхала як туристка, що її шукає чоловік, що скоєно злочин. Відповідь була короткою: тут немає ні поліції, ні державної влади — існує лише закон клану. Коли стемніло, двері кімнати знову відчинилися…