Після в’язниці я поїхав просити пробачення в загиблої дружини. Деталь на емалевій табличці позбавила мене дару мови

Він уже не був певен.

— Що будемо робити? — спитав Ігнат, повертаючи його до реальності.

— Я хочу поговорити з нею, — рішуче сказав Марат. — Подивитися їй в очі й почути правду.

Ігнат кивнув і, трохи поміркувавши, запропонував:

— Я напишу їй повідомлення з твого акаунта. Вона не зможе його ідентифікувати, раз ти не користувався соцмережами всі ці роки.

Він швидко створив новий профіль, поставивши як фото старий знімок Марата зі шкільного альбому. Потім набрав коротке повідомлення: «Поліно, нам треба зустрітися. Я знаю, що ти жива. Я бачив тебе вчора біля воріт Соснового бору. Тобі не треба боятися. Я просто хочу знати правду. Марат».

Вони не чекали швидкої відповіді, але повідомлення було прочитане майже одразу. Три крапки індикатора набору тексту блимали кілька довгих хвилин, перш ніж надійшла відповідь:

«Завтра. Приїду в Ястребівку. Сама. Скажи адресу».

Ігнат присвиснув:

— Швидко здалася. Схоже, чекала цієї розмови.

Марат надіслав адресу батьківського дому й відкинувся на спинку стільця. Ігнат поплескав його по плечу:

— Я буду поблизу на випадок непередбачених ситуацій. Але розмова — тільки між вами двома.

Ніч перед зустріччю з Поліною стала для Марата випробуванням. Він лежав без сну у своїй старій кімнаті, дивлячись у стелю, де все ще виднілися сліди клейкої стрічки від постерів із важкоатлетами, які він розвішував у юності. Що він скаже їй? Що спитає? Як зберегти самовладання, коли всередині все кипить від образи й гніву? У голові миготіли уривки можливих діалогів, але жоден не здавався правильним. Погляд упав на фотографію на комоді — знімок п’ятирічної давнини, де вони з Поліною стоять на тлі квітучого саду. Її світле волосся розвівається на вітрі, вона сміється, притискаючись до нього, а він дивиться на неї з обожненням. Вони були такі щасливі тоді.

Спогади накотилися, мов приплив. Ось Поліна вперше приїздить до Ястребівки, трохи насторожена, але відкрита до всього нового. Її захват від простого сільського життя, її невмілі спроби допомогти матері з готуванням, її подив від смаку парного молока. «Боже, воно таке… справжнє!» — захоплено казала вона тоді, облизуючи білі вуса. — «У магазинному цього смаку немає».

А потім лазня. Марат мимоволі всміхнувся, згадуючи, як Поліна боялася розпеченого жару, як верещала, коли він легенько хльоскав її березовим віником, як потім, розчервоніла й щаслива, зізналася, що ніколи не почувалася живішою. І гуси… ціле стадо, яке Антоніна Павлівна розводила заради пуху. Поліна панічно їх боялася, особливо ватажка — великого гусака з помаранчевим дзьобом, якого в селі прозвали Наполеоном за войовничу вдачу. «Марате, він мене зараз уб’є!» — кричала вона, видираючись на лавку, поки гусак шипів і ляскав крилами біля її ніг. Спогади були живими, яскравими, ніби все це сталося вчора, а не п’ять років тому.

Як вона могла зрадити їхнє кохання? Як могла приректи його на роки ув’язнення заради… чого? Багатства? Статусу? Спокою? Потім пам’ять послужливо підсунула ще один образ: той фатальний вечір. Дощ. Слизька дорога. Вони з Поліною поверталися з ресторану, де відзначили річницю знайомства. Поліна була незвично задумлива й раптом сказала: «Я хочу тобі дещо сказати. Це стосується мого батька…» Але закінчити не встигла. Із-за повороту вилетів чорний позашляховик, його фари засліпили Марата на мить. Він спробував ухилитися, але машину занесло на мокрому асфальті. Далі удар, скрегіт металу, темрява. Коли він отямився в лікарні, перше, про що спитав, була Поліна. Лікар відвів очі. Потім прийшли поліцейські з нескінченними запитаннями. Світ завалився. П’ять років він жив із цим болем, із цією провиною. А тепер виявилося, що все було брехнею.

До ранку Марат нарешті ухвалив рішення. Він не мститиметься, не кричатиме й не погрожуватиме. Він просто хоче знати правду. А потім? Потім він домагатиметься справедливості, чого б це не коштувало. Він встав із ліжка, підійшов до вікна. За шибкою займався новий день — чистий, свіжий, сповнений можливостей. Марат глибоко вдихнув. Що б не сталося сьогодні, це буде початком його нового життя. Життя без туману брехні, який огортав його всі ці роки…