Поліцейський опинився поруч у мить, коли в’язень вирішив сказати найважливіше

Артем насупився.

— Савелій? Він заздрив, так. З дитинства. Але щоб зайти так далеко…

Він похитав головою. На обличчі була не злість, а розгублений біль.

— Не хочу в це вірити.

Я бачила, як важко йому вимовляти ці слова. Але розслідування вже вело саме в цей бік.

За кілька днів Савелія Руднєва затримали. Худий молодий чоловік із неспокійними очима спершу все заперечував. Говорив швидко, різко, плутався, вимагав доказів, намагався триматися зухвало. Але коли перед ним один за одним лягли факти, його впевненість тріснула.

— Так, листи писав я, — вичавив він нарешті. — Хотів, щоб він зник. Усе життя він був кращим. Його хвалили. Його поважали. На нього дивилися так, ніби він уже став кимось. А я весь час був поруч. У тіні. Ніким.

Так назовні вийшла ще одна правда — дрібна, заздрісна, але від того не менш отруйна. Після зізнання з Артема зняли останні обмеження. Він став вільним не лише за рішенням суду, а по-справжньому.

Ми зустрілися біля виходу з відділу. Він стояв у сірому пальті, тримаючи невеликий вузлик із речами. Здавався водночас сильним і розгубленим, як людина, якій повернули життя, але ще не пояснили, що з ним робити.

— І що тепер? — спитала я.

Артем подивився мені просто в очі.

— Тепер жити. Тільки не самому.

Я нічого не відповіла. У грудях усе тремтіло від передчуття.

Минали тижні. Ми почали зустрічатися таємно. Не тому, що соромилися, а тому, що світ довкола нас був надто готовий судити. Ми гуляли в старому парку, де голе гілля креслило небо, а потім — коли потепліло — листя шаруділо над головами м’яко й довірливо. Заходили до маленьких кав’ярень, де ніхто не знав наших імен. Іноді просто йшли поруч і мовчали.

Іноді його рука знаходила мою. І я не відсмикувала її…