Продавчиня довго вважала цуценя звичайним злодюжкою, аж поки не пішла за ним слідом

— Дякую тобі, старий. Що прийшов.

Вона й сама не знала, до кого були звернені ці слова: до кота, до цуценяти, до сестри чи до самого життя, яке раптом знайшло спосіб постукати в її зачинені двері.

Навесні Марина розповідала, що Віру на ринку ніби підмінили.

Ні, вона не перетворилася на гомінку, балакучу жінку. Не стала сміятися без причини, обіймати знайомих чи ділитися з усіма своїми справами. Вона лишилася собою: акуратною, зібраною, трохи суворою. Але в її обличчі з’явилася м’якість, якої раніше ніхто не бачив.

Вона почала вітатися першою.

Іноді відкладала постійним покупцям шматок кращий.

Могла затриматися на хвилину й спитати, як здоров’я в чиєїсь матері або як дитина вчиться. Борис Едуардович, як і раніше, ходив із перевірками, але до її прилавка причепитися було неможливо: записи знову сходилися до дрібниць.

Рудик виріс у великого кудлатого пса з розумними очима й смішною звичкою приносити додому все, що вважав важливим. Палицю. Загублену рукавичку. Одного разу — порожній пакет, знайдений біля під’їзду. Віра для годиться бурчала на нього, але кутики губ у неї все одно здригалися.

Марина бачила фотографію: