Продавчиня довго вважала цуценя звичайним злодюжкою, аж поки не пішла за ним слідом

Віра другого кроку не зробила.

Наприкінці тижня вона вирішила простежити, куди воно тягне м’ясо.

Марина бачила, як Віра зняла фартух, акуратно склала його під прилавком і тихо попросила:

— Марин, приглянь за моїм місцем кілька хвилин.

— Ти куди?

— Скоро повернуся.

Цуценя схопило черговий шматочок і побігло своїм звичним шляхом. Віра пішла за ним, не наближаючись надто сильно. Воно вивело її через задній вихід ринку, повз сміттєві контейнери, вузьким проїздом між складами, де продавці з’являлися лише за потреби.

Далі починалися занедбані будівлі.

Колись там вирувала робота: заїжджали машини, відчинялися ворота, люди носили ящики. Потім усе спорожніло. Метал проіржавів, вікна повибивали, трава піднялася вище пояса. Між цегляними стінами стояв довгий сарай із похиленим дахом і щілинами замість дверей.

Цуценя пірнуло всередину через пролом у дошках.

Віра зупинилася. Кілька секунд стояла нерухомо, дослухаючись. Потім підійшла ближче, знайшла широку щілину й зазирнула.

Зсередини війнуло сирістю, старим пилом, вологим картоном, прілою тканиною й чимось кислим, застояним. На підлозі лежали уривки пакування, ганчірки, зім’яті мішки, шматки плівки. У дальньому кутку було влаштоване нерівне лігво.

На ньому лежав кіт.

Спершу Вірі здалося, що він не рухається просто від утоми. Але цуценя підійшло до нього, поклало м’ясо просто перед мордою й сіло поруч.

Кіт повільно підвів голову….