Продавчиня довго вважала цуценя звичайним злодюжкою, аж поки не пішла за ним слідом

Він був дуже старий. Сірий, виснажений, із гострими лопатками, тонкою шиєю й тьмяною шерстю. Очі в нього були розплющені, але погляд ні за що не чіплявся. Зіниці затягувала мутна біляста пелена.

Кіт був сліпий.

Він довго водив носом, намацуючи запах, потім обережно знайшов шматок і почав їсти. Повільно, маленькими шматочками, ніби кожен рух давався йому важко. Цуценя сиділо поруч і не торкалося їжі. Не намагалося вихопити собі, не штовхало старого мордою, не відбирало. Воно просто чекало.

Віра дивилася на них довго.

Потім мовчки відступила.

На ринок вона повернулася без слів. Марина пізніше згадувала: обличчя у Віри було не переляканим і навіть не жалісливим. Радше таким, ніби вона раптом почула щось із далекого минулого, про що давно заборонила собі пам’ятати.

Відтоді Віра почала ходити до сараю.

Не щодня. Іноді через вечір, іноді вже після закриття ринку, коли залізні ставні з гуркотом опускалися вниз, а продавці розходилися по домівках. Вона підходила до щілини в дошках і дивилася всередину.

Цуценя поступово перестало здригатися від її появи. Воно не кидалося до неї, не виляло хвостом і не раділо. Але й тікати перестало. Просто прийняло, що ця жінка тепер буває поруч і поки що від неї не виходить небезпека.

Про старого кота Віра спитала у сторожа Семенича.

— Сірий сліпий? — перепитав він, примружившись. — Це Димок. Він тут ще за старого складу жив. Давно, років десять точно. Робітники підгодовували, він мишей ганяв. Потім усе закрили, люди розійшлися, а кіт лишився. Куди йому було подітися?

— А що із зором?