Продавчиня довго вважала цуценя звичайним злодюжкою, аж поки не пішла за ним слідом

— Може, кілька тижнів. Може, трохи більше. У такому віці кожен день уже як подарунок.

Потім лікар оглянув цуценя.

— А це виснажене, але міцне. Місяців чотири, може, п’ять. Зміцніє, якщо годувати нормально. Хоробрий малий.

— Воно тягало м’ясо не собі, — несподівано сказала Віра.

Лікар подивився на неї уважніше.

— Котові?

Вона мовчки кивнула.

— Тоді воно не просто хоробре, — сказав лікар. — Воно вірне.

Цуценя Віра назвала Рудиком, хоча рудим воно було лише місцями: шерсть у нього радше сіріла, а на боках лежали теплі плями. Але ім’я прижилося відразу. Спершу воно на нього не відгукувалося. Потім стало повертати голову. А одного разу прибігло на поклик так радісно, що саме злякалося власної сміливості й одразу завмерло на півдорозі.

Димок прожив у Віри шість тижнів.

За цей час він напрочуд добре освоївся в квартирі. Знаходив миску, м’який плед, тепле місце біля батареї. У ясні дні Віра переносила його на підвіконня, і кіт лежав там, підвівши морду до світла, якого вже не бачив, але ніби й досі відчував шкірою.

Рудик майже не відходив від нього.

Він уже їв зі своєї миски, уже бігав коридором, уже навчився радіти Віриним крокам за дверима. Але варто було Димкові тихо зітхнути чи ворухнутися, цуценя відразу опинялося поруч.

Одного вечора Віра сиділа на кухні. Рудик лежав біля її ніг, а Димок спав у кімнаті на пледі. За вікном повільно падав перший сніг.

Віра раптом промовила вголос: