Рецидивісти прийняли нового в’язня за беззахисного вчителя, аж поки не дізналися його історію

Тарасик повільно повернув голову.

— Ти чого, діду? — протягнув Гончар із недоброю усмішкою. — Порядку не знаєш? Нижні місця — не для тих, хто п’ять хвилин як приїхав.

— Зрозуміло, — сказав Олег Сергійович без найменшого роздратування. — Отже, он та, верхня.

Він підійшов до вільних нар, закинув свою нехитру торбу нагору й почав облаштовуватися з тією методичною акуратністю, яка буває тільки в людей, звиклих робити все по порядку.

Розклав речі, розправив матрац, дістав із торби пошарпану книжку. Сашко Бойко потім, придивившись, прочитав на обкладинці: «Теорія ймовірностей і математична статистика». Олег Сергійович поклав книжку поруч із подушкою. Гончар повільно підвівся.

— Слухай, професоре, ми не познайомилися. Тут є порядок. Спочатку розповідаєш, хто такий, стаття яка, строк який, потім говоримо щодо спільного котла.

— У нас усе по-людськи.

Олег Сергійович подивився на нього згори вниз, буквально з верхніх нар, і в цьому погляді не було ні страху, ні виклику. Було щось інше, чого Гончар не зміг одразу розпізнати.

Потім зрозумів — це було терпіння. Таке терпіння буває в людей, які 25 років пояснювали логарифми 15-річним підліткам і навчилися чекати, поки до людини дійде.

— Мене звати Олег Сергійович, — сказав він.

— Учитель математики й фізики, середня школа № 47, 26 років стажу. Щодо статті поговоримо пізніше. Щодо котла скажіть, що потрібно, я постараюся бути корисним.

— Але не речами. Речей у мене майже немає. Корисним — по-іншому.

— По-іншому — це як? — примружився Гончар.

— Це залежить від того, які у вас проблеми, — просто відповів учитель.

— Проблеми є в усіх. Давайте для початку я посплю години три. Після двох діб у боксі для допитів я міркую кепсько.

— А потім поговоримо.

Він ліг на нари, повернувся до стіни й за чотири хвилини вже рівно дихав. Справді спав — у перший же день, у камері з кількома незнайомими людьми. Гончар стояв і дивився на нього з таким виразом, ніби вчитель зробив щось глибоко непристойне. Тарасик із нар промовив неголосно:

— Не чіпай поки.

Гончар обернувся.

— Чому?

— Бо статтю не назвав, — сказав Тарасик. — А той, хто одразу не називає, або боягуз, або має причину.

У кутку на верхніх нарах Гайдук ледь повернув голову. Зовсім трохи.

І знову втупився в стіну. Олег Сергійович проспав не три години, а чотири з половиною. Точно до вечері, коли брязнула годівничка й коридором пішов знайомий запах перлової каші з прогірклим маслом і трохи кислуватого хліба.

Він сів на нарах, кілька секунд дивився в простір із виглядом людини, яка робить у думці якісь обчислення, потім спустився вниз і став у чергу по пайку, ніби нічого й не сталося. За столом було тісно. Їли мовчки.

У цій камері, як і в багатьох інших, мовчання за їжею було негласним правилом, установленим іще Тарасиком. Олег Сергійович їв акуратно, без жадібності й без гидливості. Просто їв, як людина, яка розуміє, що їжа потрібна для підтримання працездатності, а не для задоволення.

Після вечері Гончар знову підсів до нього.

— Ну що, виспався, професоре? Тепер давай по-людськи. Стаття.

Олег Сергійович зняв окуляри. Це був його жест, як пізніше зрозуміли всі в камері. Знімав окуляри, коли збирався сказати щось важливе.

Він поклав їх на стіл перед собою.

— Стаття про шахрайство, — сказав він…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇