Рецидивісти прийняли нового в’язня за беззахисного вчителя, аж поки не дізналися його історію

Камера видихнула. Хтось із полегшенням, хтось із розчаруванням. Шахрайство.

Це було зрозуміло. Це було не страшно. Це вкладалося в картину світу.

Учитель нахімічив із грошима. Брав хабарі за випускні іспити чи за репетиторство через ліві схеми, або ще щось дрібне й соромне.

— Частина яка? — уточнив Тарасик, не підводячи очей від кухля з чаєм.

— Четверта, — тихо сказав Олег Сергійович. Тиша змінилася.

Стала іншою. Щільною. Частина четверта. Це шахрайство в особливо великому розмірі, вчинене організованою групою.

Це не ліве репетиторство. Це від п’яти до десяти років. Це серйозно.

— Сума? — спитав Гончар, і в його голосі вже не було насмішки.

— В обвинувальному висновку написано 380 мільйонів незаконно виведених коштів, — сказав Олег Сергійович так само рівно, як, мабуть, оголошував результати контрольних робіт. — Я з цією цифрою не згоден.

— Не тому, що вона неправильна, а тому, що я до неї не маю стосунку. Але це окрема розмова.

Сашко Бойко присвиснув.

Микола Бойко втупився в стіл. Гончар роззявив рота. Закрив.

Знову відкрив:

— Ти! Учитель математики! 380 мільйонів!

— 26 років стажу, — м’яко поправив Олег Сергійович. — Математика — точна наука.

— Я завжди це казав своїм учням.

Він знову надів окуляри, взяв книжку з нар, відкрив на закладеній сторінці. Тарасик дивився на нього довго.

Так довго, що Гончар устиг перезирнутися з братами Бойками тричі. Потім смотрящий промовив повільно, ніби зважував кожне слово:

— З ким працював?

— Сам, — сказав Олег Сергійович, не відриваючись від книжки.

Пауза.

— Сам? — перепитав Тарасик.

— Сам, — підтвердив учитель.

— Організована група — це їхня версія. Моя версія інша. Але поки я не маю доступу до матеріалів справи в повному обсязі, сперечатися з їхньою версією немає сенсу.

— Спочатку треба побачити всі документи.

У кутку нагорі щось рипнуло. Гайдук повільно спустив ноги з нар і сів, уперше повернувшись обличчям до центру камери.

Його світлі, майже прозорі очі знайшли вчителя й зупинилися на ньому з таким виразом, з яким ювелір дивиться на камінь, який іще не визначив, але вже зрозумів, що він непростий.

— Як тебе взяли? — спитав Гайдук. Голос у нього був низький, без інтонації, як покази термометра.

Олег Сергійович нарешті підвів очі від книжки, подивився на Гайдука уважно, помовчав три секунди. — Зрадили, — сказав він. — Але не так, як ви думаєте.

— Це теж окрема розмова.

Гайдук кивнув ледь помітно. Знову заліз на нари, знову втупився в стіну, але в камері щось змінилося.

Тонко, невловно, як змінюється тиск у повітрі перед грозою.

Перші троє діб Олег Сергійович здебільшого мовчав, читав свою книжку й спостерігав.

Це було третє, що всі помічали в ньому, — уміння спостерігати. Він не витріщався відкрито, не робив очевидних нотаток. Просто дивився, як дивиться математик на задачу, спокійно, без емоцій, збираючи дані.

На четверту добу до нього підійшов Гончар. Сів поруч і, злодійкувато озирнувшись, дістав з-під матраца зім’яті аркуші паперу.

— Слухай, професоре, у мене апеляція.

— За три тижні. Адвокат каже, шансів немає, але я сам читав свою справу, і там щось не так. Я не юрист, я не розумію, але чую, там помилка.

— Подивишся?

Олег Сергійович узяв аркуші, розклав на столі. Почав читати. Повільно, повертаючись до вже прочитаних абзаців, іноді ворушачи губами…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇