Рятувальник витягнув дворнягу з-під заваленого будинку. Сюрприз, який чекав на його команду під час повторного поштовху

Підлога підвалу стала дибки. Згори обрушилася щільна, суцільна злива з шматків бетону, іржавої арматури й сухої штукатурки. Великі уламки з гидким стуком били по кевларовій касці Савельєва, відскакували від керамічних плит бронежилета. Повітря за секунду стало твердим від густого цементного пилу. Він забивав ніздрі, горло й очі, не даючи зробити жодного рятівного вдиху.

Гуркіт стих так само раптово, як і почався. У вухах стояв тільки пронизливий, рівний високий писк.

Олексій лежав нерухомо. Права рука все ще судомно, до спазму в м’язах, стискала обгорілий нашийник. Собака дихав. Важко, з вологим хрипом, просто йому в шию. Жорстка шерсть була липка, але Олексій не відчував гострого болю у своєму тілі.

Він насилу розплющив запалені повіки. Темрява була густа, відчутна на дотик. У горлі нестерпно дерло від цегляної крихти. Савельєв глухо закашлявся, випльовуючи на розвантаження в’язку слину навпіл із сірим пилом. Він потягнувся до ліхтаря на своїй касці, але намацав лише розбитий пластик і гострі уламки.

Десь праворуч сухо клацнула туга кнопка. Тонкий, тремтливий промінь тактичного ліхтаря насилу прорізав завис у повітрі. Світло вихопило з мороку згорблену постать медика Шевченка. Той сидів на підлозі, щільно затискаючи долонями вуха. Налобний ліхтар на його касці дивом уцілів.

Промінь світла повільно, ривками поповз по зруйнованому приміщенню. Дерев’яні нари були перекинуті й розщеплені на тріски. Мельник лежав біля протилежної стіни, повільно підводячись рачки й мотаючи головою. Бондаренко стояв на одному коліні, важко спираючись на покручений ствол автомата.

Світло ковзнуло далі по підлозі й уперлося в те місце, де ще хвилину тому був вузький дверний проріз. Точніше, туди, куди Олексій збирався ступити.

Прорізу більше не існувало…

Продовження історії НАТИСКАЙТЕ на кнопку ВПЕРЕД під рекламою 👇👇👇