Рятувальник витягнув дворнягу з-під заваленого будинку. Сюрприз, який чекав на його команду під час повторного поштовху

Замість нього лежав гігантський шматок залізобетонного перекриття. Масивна ребриста плита пробила стелю підвалу й упала просто в прохід. Із її обламаних сірих країв стирчали товсті, вигнуті сталеві прути. Величезний моноліт намертво запечатав вихід у суміжний відсік із дровами. Просто під краєм обваленої плити виднівся зелений металевий ящик з-під патронів. Його розплющило до товщини картонного листа.

Бондаренко повільно опустив непотрібний автомат на підлогу. Він довго дивився на багатотонну перепону. Потім командир відділення плавно перевів погляд на куток, де сидів Олексій, привалений важким дихаючим собакою.

Мельник, усе ще стоячи рачки серед битого каміння, простежив за променем світла. Його щелепа відвисла. Незаймана сигарета, яку він машинально затиснув у губах перед вибухом, випала з рота на вкриту товстим шаром цементної пудри підлогу.

Олексій подивився на плиту, що впала. Відстань від носків його берців до нерівного краю обваленого бетону становила рівно шістдесят сантиметрів. Це був рівно один короткий крок. Той самий крок, якого він не зробив лише тому, що Вуголь втиснув його спиною в несучу колону — єдину опору в цій частині підвалу, що витримала пряме влучання.

У важкій тиші, що повисла, порушуваній тільки шурхотом штукатурки, яка осипалася зі стелі, обгорілий шкіряний нашийник у затерплій руці Олексія коротко й сухо скрипнув.

— Матір твою… — видихнув Мельник, підводячись на ноги. Голос його здригнувся. — Він… він тебе врятував.

Бондаренко кивнув, не відводячи очей від собаки.

— Дякую, брате, — сказав він тихо. Уперше за всі ці дні.

Мельник ступив ближче й ніяково поклав руку на плече Олексія.

— Так… дякую, — пробурмотів він, дивлячись убік.

За добу прийшла броня по поранених. Екіпаж санітарного транспорту навідріз відмовлявся брати собаку.

— Зайвий вантаж не беремо, — відрізав механік-водій…

Продовження історії НАТИСКАЙТЕ на кнопку ВПЕРЕД під рекламою 👇👇👇