Рятуючи своє життя, вона крикнула «ДЯДЬКУ ВАНЮ» першому-ліпшому

— Ви кажете, за документами кінці не сходяться. Значить, хтось веде дві відомості: одну для перевірки, другу справжню. Хто в нього бухгалтер?

— Бондаренко. Андрій Сергійович. Тихий, полохливий, двадцять років при Кравченкові, всю кухню знає. Але до нього не підступишся: тремтить від власної тіні.

— До полохливих якраз і треба підступатися. Я з ними пів життя працювала. Полохливий міцніше за нахабного тримається за хазяїна, поки не зрозуміє, що хазяїн першим здасть його самого. Як зрозуміє — тоді він твій.

За два дні вони перехопили Бондаренка біля пивного кіоску. Увечері той потай купував кухоль пива після роботи — видно, єдина в людини віддушина. Коваленко лишився осторонь, а Галина підсіла до бухгалтера сама, як звичайна стара сідає на лавку.

Бондаренко впізнав її, зблід і сіпнувся встати.

— Сиди, Андрію Сергійовичу. Не смикайся, на нас дивляться. Ми з тобою просто пиво п’ємо. Двоє старих.

Він сів назад. Руки тремтіли так, що піна хлюпалася через край.

— Що вам треба? Я нічого не знаю. Я вас не знаю.

— А я тебе знаю. Двадцять років за нього папери ведеш. Дві каси: одна для відводу очей, друга справжня. Не відповідай, я й без тебе знаю. Я тобі інше скажу. Ти думаєш, поки ведеш його папери, ти в безпеці? Подумай, хто першим піде під ніж, коли все почне валитися. Не він — він чистенький, скрізь чужі підписи. Першим підеш ти, бо знаєш усе. Живий свідок для таких, як Кравченко, страшніший за будь-якого слідчого.

Бондаренко мовчав. Губи тремтіли. І Галина побачила в його очах те, що шукала: не відданість, а давній, до кісток в’їдений страх. Під страхом ховалася смертельна втома від життя в чужому кулаці.

Бондаренко боявся не викриття як такого. Він давно жив із думкою, що одного дня стане зайвим свідком. Копії були його єдиною страховкою, але з кожним роком він дедалі ясніше розумів: папір урятує лише тоді, коли потрапить не в одні руки і не надто пізно.

— У мене все є, — раптом сказав він ледь чутно. — Я всі ці роки робив копії. Справжні відомості й накладні: звідки йде товар, куди йдуть гроші. Усе сховав. Він не знає. Думав, якщо що, відкуплюся, покажу, що й на нього є.

Він схлипнув.

— Дурень я. Хіба від такого відкупишся?

У Галини стиснулося серце. Ось вона, ниточка, за яку можна витягти всю схему.

— Де папери?

Бондаренко перелякано замотав головою.

— Не тут. Не зараз. Я боюся. За мною стежать, я знаю. Дайте два дні, все обміркую і сам принесу. Слово даю. Тільки не квапте. Бо я…

Він раптом схопив її за рукав.

— Ви справді його не боїтеся?

— Боюся. Тільки жити з цим страхом більше не хочу…