Самотній хлопчик зустрів у лісі лева, і ця зустріч стала початком незвичайної історії

Неподалік росло дерево з кривим стовбуром і низькими гілками. Воно не здавалося надійним, але вибирати не було з чого. Микита підійшов, вчепився пальцями в шорстку кору, поставив ногу на виступ і почав дертися вгору.

Дерево виявилося важчим, ніж здавалося знизу. Кора дряпала долоні. Сухі гілки чіпляли одяг. Тонкі сучки боляче били по руках. Один раз нога зісковзнула, і Микита всім тілом притиснувся до стовбура, задихаючись від переляку. Але залишатися внизу було ще страшніше.

Він уперто ліз вище, аж поки нарешті не дістався товстої гілки, з якої можна було розгледіти верхівки чагарнику й частину місцевості довкола.

Він підвів голову, сподіваючись побачити порятунок.

А побачив левицю.

Вона була просто під деревом, трохи осторонь, серед вигорілої трави й плям тіні. Нерухома, майже непомітна. Якби Микита не подивився саме в той бік, він міг би прийняти її за частину землі, за жовто-сіру пляму між сухими стеблами. Але очі видавали її відразу.

Левиця дивилася на нього.

У Микити перехопило подих. На секунду серце ніби зупинилося, а потім ударило в груди з такою силою, що стало боляче. Він вчепився в гілку обома руками й перестав дихати. Звір був зовсім близько. Надто близько, щоб вважати це випадковістю.

Думка прийшла повільно, але від неї стало ще холодніше: можливо, левиця помітила його раніше. Можливо, весь цей час, поки він ішов за пташкою, поки радів маленькій пригоді, поки втрачав дорогу, вона спостерігала за ним із заростей.

Микита притиснувся до стовбура. Дерево раптом стало єдиним місцем у світі, де він міг хоч якось почуватися захищеним. Він був вище. Між ним і звіром були гілки. Але ця квола безпека не заспокоювала…