Самотній хлопчик зустрів у лісі лева, і ця зустріч стала початком незвичайної історії

Кілька митей він просто стояв, не наважуючись поворухнутися. Він слухав так напружено, що у скронях з’явився біль. Йому хотілося почути хоч щось людське: татів голос, мамин сміх, чиїсь кроки, кашель, стукіт, гавкіт собаки, гул мотора — будь-який звук, який довів би, що він іще поруч із людьми.

Але довкола стояла тиша. Не спокійна, а важка, в’язка, наповнена ледь помітними рухами. Десь ламалася суха гілочка. У траві щось шаруділо. Іноді долинав дивний короткий звук, і Микита не розумів, пташка це, звірятко чи щось значно більше.

Спочатку він не повірив у те, що сталося. Ні, він не міг заблукати. Адже відійшов зовсім ненадовго. Він уже достатньо дорослий, щоб запам’ятати дорогу. Треба просто зібратися, подумати, вибрати правильний напрямок — і все.

Але що довше він дивився навколо, то сильніше стискалося всередині. Він справді втратив шлях.

Серце закалатало часто й нерівно. Микита стиснув пальці в кулаки, намагаючись стримати паніку, але думки вже рвалися в різні боки. Чому він не зупинився раніше? Навіщо пішов за цією пташкою? Чому нікому не сказав? Як тепер його знайдуть, якщо він сам не знає, куди забрів?

Йому стало соромно так само сильно, як і страшно. Хотілося зірватися з місця й бігти куди завгодно. Хотілося сісти просто в пил і плакати. Хотілося, щоб усе це виявилося коротким дурним сном.

Він зробив кілька кроків в один бік, але майже відразу завмер. А раптом це неправильно? А раптом він іде ще далі? Тоді він спробував відновити дорогу в пам’яті: де було сонце, коли він відходив від наметів, з якого боку стояв перший кущ, де майнула пташка. Але спогади розпливалися і не складалися в шлях. Усе сталося надто швидко, надто легко — аж поки не стало запізно.

Тоді Микиті спала на думку ідея видертися вище. Якщо піднятися над кущами, може, він побачить просвіт, край стоянки, стежку, димок від багаття або хоча б якийсь рух…