Самотній хлопчик зустрів у лісі лева, і ця зустріч стала початком незвичайної історії

Він уявив, як сонце почне хилитися донизу. Як тіні в кущах стануть довгими. Як довкола з’являться інші звуки. Він не знав, чи вміє левиця чекати годинами. Не знав, чи зможе вона дістатися до нього. Не знав, чи знайдуть його раніше, ніж у нього закінчаться сили.

Унизу сидів звір, який міг одним стрибком перекреслити все.

Страх почав штовхати його до небезпечних думок.

Якщо залишитися на дереві, його, може, знайдуть. Але хто знає, де саме шукати? Якщо спуститися, можливо, левиця піде. Може, вона сита. Може, просто дивиться. Може, їй узагалі немає до нього діла.

Микита й сам розумів, наскільки слабкі ці доводи. Але в паніці навіть тонка, майже прозора надія починає здаватися рішенням.

Він чекав.

Левиця не рухалася. Вона не гарчала, не металася навколо стовбура, не намагалася стрибнути. Просто сиділа й дивилася. І саме це було найгірше. У її спокої відчувалося терпіння. Надто велике терпіння.

У якийсь момент Микита більше не зміг залишатися на гілці. Потім він багато разів згадував цю хвилину й не міг пояснити, чому зважився. Напевно, чекання стало нестерпним. Треба було щось робити, рухатися, обрати хоч якийсь вихід, а не сидіти між небом і землею, поки страх повільно з’їдає його зсередини.

Він почав спускатися.

Кожен шерех здавався оглушливим. Гілка скрипнула — Микита завмер. Маленький шматок кори зірвався вниз — у нього ледь не вирвався крик. Левиця стежила за ним, не змінюючи пози.

Коли його ноги торкнулися землі, коліна відразу стали ватяними…