Самотній хлопчик зустрів у лісі лева, і ця зустріч стала початком незвичайної історії

Коли світ трохи прояснився, Микита побачив, що нога затиснута у вузькому глибокому отворі. Земля по краях осипалася, але ступня не виходила. Він обережно потягнув її до себе — і відразу захлинувся новим криком. Біль прошив ногу до коліна, змусивши його вчепитися пальцями в суху траву.

Він зрозумів: кісточка пошкоджена. Наскільки сильно — було неможливо зрозуміти. Вона вже набрякала, шкіра натягувалася, будь-який рух відгукувався пекучою хвилею. Думки спорожніли. Він більше не думав про стежку, стоянку і власну дурість. Йому хотілося тільки, щоб поруч опинилася мама. Щоб вона сіла біля нього, обійняла і сказала, що все вже позаду.

Сльози потекли самі. Микита намагався дихати рівно, але дихання ламалося. Він почувався маленьким і безпорадним посеред величезного чужого простору, де ніхто не чув його крику.

Потім щось тепле й вологе торкнулося його щоки.

Спочатку він вирішив, що це кров ковзає по обличчю. Але дотик повторився — м’який, обережний, живий. Микита розплющив очі.

Лев’яча морда була зовсім близько.

Жах повернувся миттєво, але сил на крик уже не лишилося. Левиця стояла над ним. Із землі вона здавалася величезною. Її голова затуляла частину світла. Вуса ледь тремтіли. Тепле важке дихання торкалося обличчя хлопчика. Він бачив складки біля її очей, вологий ніс, блиск язика, повільні рухи могутньої пащі.

Микита закляк. Навіть якби нога була вільна, він однаково не зміг би бігти. Страх ніби пришпилив його до землі.

Але левиця не напала.

Вона не вишкірилася. Не вдарила лапою. Не гарчала.

Вона знову лизнула його щоку.

Микита не розумів, що відбувається. У голові спливали попередження, які дорослі повторювали всім відпочивальникам: не наближатися до диких тварин, не годувати їх, не намагатися гладити, не вважати їх безпечними. Дикий звір залишається диким, навіть якщо виглядає спокійним…