Самотній ветеринар прихистив пораненого вовка, коли онук зажадав його приспати
Микола подумки вилаяв Степана. Отже, онук таки написав заяву й не пошкодував діда, хоча чудово розумів, чим такий приїзд загрожує Рудому.
— Вовк у мене. Лікую його, — відповів він без утайки. — Диких тварин належить лікувати у спеціалізованих закладах, — заперечив Черненко. — Покажіть нам вовка.
Усі попрямували до сараю. На підстилці ледь дихав Рудий: після нічної сутички сил у нього майже не лишилося.
— Господи, та він же помирає! — присвиснув ветеринар, оглянувши звіра.
— Помирав. Тепер одужує, — заперечив Микола.
Черненко дістав стетоскоп. Вовк дозволив послухати серце, на спротив не було сил.
— Серце слабке. Критичне виснаження, інфекція в старій рані.
— Я лікую рану. Лапа вже гоїться.
— Погано гоїться, — ветеринар похитав головою. — Кістка зрослася неправильно. Кульгавість тепер лишиться назавжди.
Левченко тим часом оглядав сарай.
— Тут тримати не можна. Холод, сирість, антисанітарія.
— Тут йому тепло й ніщо не загрожує, — заперечив Микола.
— Намір у вас добрий, Миколо Григоровичу, — заговорив Черненко. — Але потрібна професійна допомога: аналізи, рентген. Можливо, доведеться оперувати лапу.
— І що після цього?
— Далі будемо вирішувати.
— Приспати вирішите. Так же?
Ніхто відразу не відповів.
— Кульгавому вовкові на волі не вижити, — визнав нарешті Левченко. — Та й у неволі утримувати непросто.
— Тобто вб’єте.
— Йдеться про гуманну евтаназію, — пом’якшив тон Черненко. — Щоб тварина не страждала.
— Та він уже не страждає! — спалахнув Микола. — Їсть, спить, мені довіряє!
— Миколо Григоровичу, дозвольте спитати, — втрутився Бондаренко. — Капкан на його лапі звідки взявся?
— Від браконьєрів. Учора самі зізналися — Мельник і його спільники.
Артем повернувся до Левченка.
— Федоре Павловичу, вам відомо, що ваш працівник браконьєрить?
— До чого тут браконьєрство? — здивувався той. — Ліцензія в нього є.
— На капкани ліцензія?
— Їх уже п’ять років як заборонили, — зауважив ветеринар.
Левченко похмурнів.
— Віктор Андрійович зараз де?
— У камері тимчасового тримання. Зі спільниками суду чекає.
— Схожу до нього. Треба поговорити.
Розмова із затриманим тривала пів години. Коли Левченко повернувся, обличчя в нього було похмуріше за хмару.
— Підтверджує: капкани його. Пів року розставляв, саме цього вовка вистежував.
— Навіщо? — спитав Микола.
— Каже, місцеву зграю очолював. Сильний, великий. За кордоном така шкура дорого коштує.
Левченко помовчав.
— Ще про зграю розповів.
— Що з нею? — насторожився старий.
— Місяць тому провели офіційну облаву. Вовки овець у фермера Гнатенка порізали. Тоді всіх відстріляли: самицю і трьох підлітків.
Микола зблід.
— Усіх?
— Він випадково вцілів. Один пішов полювати, повернувся — зграї немає. Напевно, з горя втратив обережність і потрапив у капкан.
Рудий дивився на людей розумними очима, ніби розумів, про кого вони говорять.
— Значить, останній лишився, — прошепотів Микола.
— Із місцевої популяції — так, — підтвердив Левченко. — На 100 кілометрів довкола інших зграй немає.
— І ви хочете його вбити?
— Приспати, — поправив Черненко. — Із гуманних міркувань.
— Де ж тут гуманність? — обурився Бондаренко. — Він людину полюбив. Подивіться, як дивиться на Миколу Григоровича.
Вовк і справді не зводив зі старого бурштинових очей. У цьому погляді читалися довіра й відданість.
— У тому й біда, — зітхнув Левченко. — Якщо вовк людей більше не боїться, від нього можна чекати небезпеки.
— Якої небезпеки? Учора він захищав Миколу Григоровича. Першим не кидався, від браконьєрів відбивався.
— Учора відбивався, завтра сам нападе.
— Не нападе. Я ручаюся, — твердо сказав Микола.
— За дику тварину ручатися не можна, — похитав головою Черненко. — Інстинкти нікуди не подінуться.
Переконувати їх далі Микола не бачив сенсу: рішення вже ухвалили.
— Припустімо, я сам віддам вам вовка. Заберете?
— Так, — кивнув ветеринар. — І лікуватимемо як належить.
— А потім приспите?
— Якщо іншого виходу не лишиться.
— Ясно.
Микола підійшов до Рудого й погладив по голові.
— До завтра дайте подумати.
— Навіщо чекати? — здивувався Левченко. — Тут і думати нічого.
— Попрощатися мені треба. Ми чимало разом пережили…
