Сестра була певна, що я не наважуся виставити її сім’ю, але я знайшла несподіваний вихід

Марина натиснула кнопку відповіді.

«Марина, ти що там влаштувала? — голос матері, Лідії Степанівни, дзвенів від обурення так голосно, що довелося відсунути динамік від вуха. — Оксанка мені щойно в істериці телефонувала. Ти рідну сестру з дітьми на вулицю виганяєш?»

«Мамо, вона там не сама, вона чоловіка якогось привела. Вони там п’ють, курять просто на кухні. Квартиру вгробили за місяць».

«І що?»

«Чоловіка вона привела».

«А їй що, хрест на собі поставити? Паша нормальний чоловік, рукатий, обіцяв Оксанці з дітьми допомагати. Марина, ти зрозумій, у неї життя важке. Троє дітей, а ти живеш сама, як сич, у своїй трикімнатній. Тобі місця мало?»

«Це моя квартира, мамо. Я на неї п’ять років працювала без відпусток. Я маю її здавати, щоб кредит закривати».

«Гроші, гроші, самі гроші в тебе на думці». Мати перейшла на плач, звично тиснучи на найболючішу точку.

«Сім’я має допомагати одне одному. Сьогодні ти їй допоможеш, завтра вона тобі склянку води принесе. Облиш їх. Нехай живуть. Куди їм іти? До мене? Так у мене тиск. Я з трьома не впораюся. Потерпи, Марина, будь розумнішою». Марина скинула виклик. Сперечатися було марно.

Мати завжди захищала Оксану. Оксанка була молодшенькою, слабенькою, тією, якій не пощастило. А Марина була сильною.

Вона сама впорається. Увечері наступного дня Марина знову стояла перед дверима своєї квартири. Вона дзвонила п’ять хвилин, але ніхто не відчиняв.

З-за дверей долинали гучна музика й дитячий плач. Марина дістала свої ключі, вставила один у замкову шпарину, але він не повернувся. Вона зблідла, нахилилася ближче.

Серцевина замка була іншою. Вони поміняли замок. У її власній квартирі…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇