Скромна гостя на весіллі сироти виявилася людиною, чий подарунок ніхто не зміг проігнорувати

Наталя Степанівна різко підвелася.

— Ви всі невдячні! Стара принесла папірці — і ви повірили…

— Сядьте, — сказала Ольга.

Вона говорила неголосно, але так холодно, що Наталя Степанівна справді сіла.

Ведучий вимкнув музику. Офіціанти стояли біля дверей, не знаючи, чи можна заходити. На столах холонуло м’ясо, танув крем на торті, у келихах осідали бульбашки. Весілля, яке Маша збирала по копійці, розсипалося на очах. І все ж у цьому руйнуванні було щось визвольне. Ніби впала декорація, за якою нарешті стало видно справжнє.

Маша взяла шкатулку, фотографію й теку.

— Дякую, Анно Павлівно.

Старенька опустила очі.

— Нема за що мені дякувати. Запізно я.

— Ви прийшли, — сказала Маша. — Сьогодні прийшли.

Анна Павлівна прикрила обличчя рукою, і плечі її здригнулися.

Після цього свято вже не могло тривати по-старому. Половина гостей роз’їхалася майже одразу. Родичі Артема йшли мовчки, з кам’яними обличчями. Віктор Петрович затримався біля виходу, ніби хотів сказати щось синові, але Артем дивився повз нього. Тоді батько всміхнувся криво, поправив пальто й вийшов.

Олена Вікторівна підійшла до Маші, зупинилася за два кроки.

— Я не знала про Ірину, — сказала вона. — Про вчора… знала. І мені соромно. Але про це — ні.

Маша втомлено кивнула.

— Я зараз не можу.

— Так. Звісно.

Олена Вікторівна хотіла торкнутися її руки, але не наважилася. Розвернулася й пішла слідом за чоловіком.

Залишилися сусіди, Ольга, Сергій, кілька Артемових друзів. Хтось запропонував викликати таксі, хтось збирав зі столів подарунки. Анна Павлівна сиділа біля вікна, притискаючи до грудей свою сумку. Маша підійшла до неї й опустилася на стілець поруч.

— Ви справді боялися, що я вас зненавиджу?

— А ти не зненавиділа?

Маша довго мовчала.

— Я не знаю, що відчуваю. Але не ненавиджу.

— Уже легше, — старенька криво всміхнулася. — Ненависть важка. Я своє відтягала — тобі не раджу.

Артем підійшов не одразу. Він сів навпроти, поклав руки на стіл. На пальці блищало нове кільце.

— Маша, я зніму номер у готелі або поїду до Сергія. Ти додому поїдеш з Олею. Я розумію, що ти не хочеш мене бачити.

— Ти мій чоловік, — сказала вона тихо, і це слово прозвучало дивно.

— Сьогодні я ним не став. Тільки розписався.

Маша подивилася на нього. Він не виправдовувався. Не просив обрати його проти всіх. Не казав, що «батьків не обирають». І від цього в грудях трохи відпустило.

— Завтра, — сказала вона, — ми підемо до юриста разом. Але не тому, що я тобі вже вірю. А тому, що це стосується нас обох.

Він кивнув.

— Добре.

— І квартиру я нікому не віддам.

— Я більше ніколи не попрошу.

— Не обіцяй поспіхом, Артеме.

Він опустив очі.

— Гаразд. Я доводитиму.

Додому Маша повернулася пізно. Сукня пахла рестораном, парфумами й чужими руками. Ольга допомогла розстебнути ґудзики на спині. Коли біла тканина впала на ліжко, Маша раптом відчула таку втому, що сіла просто на підлогу.

Ольга принесла чай. Поставила поруч.

— Питимеш?