Сліпий знахар зірвав намисто з шиї дівчини й кинув у піч
За кілька днів Дарина сама вирушила до Савелія Даниловича. При денному світлі його дім уже не виглядав похмурим прихистком, куди приходять лише з відчаю. Низький ґанок був ретельно підметений, біля стіни рівними рядами лежали дрова, а по незайманому снігу тяглася єдина стежка від хвіртки.
Віра відчинила раніше, ніж гостя встигла постукати. Вона ніби анітрохи не здивувалася й тихо сказала, що дід чекає. Усередині Дарина помітила деталі, яких не бачила вночі: маленькі глиняні посудини із зав’язаними на кришках нитками, відполірований руками стіл і стару потемнілу ікону в кутку.
Савелій Данилович сидів на лаві, поклавши долоні на коліна. Почувши кроки, він повернув обличчя точно до Дарини й запропонував сісти. Мовчання затяглося, але ніяковості в ньому не було — старий просто не квапив ні її, ні себе.
Нарешті він підвівся й підійшов до полиці. Пальці без пошуку знайшли потрібний горщик, зняли кришку, після чого запах полину став густішим. Віра подала квадрат чистого полотна, і Савелій Данилович відсипав у нього суху суміш.
Він зав’язав на тканині три вузли, щоразу роблячи коротку паузу, потім вийняв невеликий потемнілий хрестик. Дарина стежила за його точними рухами: вік не змушував ці руки тремтіти. Старий простягнув їй згорток і хрестик, звелівши носити обидва й не знімати.
Вона хотіла спитати, як він дізнався про її прихід і чому тієї ночі одразу зупинив руку над животом. Запитання тіснилися одне за одним, але поруч зі старим здавалися надто гучними. Савелій Данилович не обіцяв чудес і не вимагав вірити йому; він діяв так спокійно, наче бачив небезпеку ясніше, ніж зрячі люди бачать предмети перед собою.
Віра весь час лишалася неподалік. З її обличчя Дарина зрозуміла, що подібні розмови онука чує не вперше, але й для неї слова діда не перетворилися на буденність. Коли старий згадав про нову спробу, Віра стисла край фартуха, а потім змусила пальці розтиснутися.
Полотно виявилося теплим, хоч увесь час лежало далеко від печі, а метал, навпаки, холодив шкіру. Дарина спитала, чого їй чекати. Савелій Данилович відповів, що Віктор із дружиною спробують знову, але завдати шкоди вже не зможуть.
«Ти сама побачиш», — закінчив він. Після цих слів старий знову склав руки на колінах, і Дарина зрозуміла, що більше пояснень не буде. Вона подякувала йому, сховала згорток у внутрішню кишеню, а хрестик надягла одразу на вулиці.
За чотири дні машина Віктора зупинилася біля воріт. Двигун і далі працював, сам він лишався за кермом і дивився на вікна. Дарина помітила його з кімнати, але не вийшла й не стала ширше відсувати фіранку.
За кілька хвилин на дорозі з’явився Микола. Він підійшов до хвіртки й став обличчям до автомобіля, як і минулого разу. Між чоловіками не пролунало жодного слова, але після недовгого чекання Віктор увімкнув задню передачу, розвернувся й поїхав.
Микола затримався біля воріт ще трохи, потім рушив далі, навіть не озирнувшись на будинок. Дарина відійшла від вікна, притисла долоню до схованого під одягом згортка й згадала обіцянку старого. Вона сподівалася, що на цьому все скінчиться, однак за три вечори Віктор повернувся не сам…
