Собака привела дівчину до чоловіка, що лежав непритомний, а його перші слова після пробудження змусили її насторожитися
Від цього ставало якось особливо серйозно. «Нічого з вами не станеться, — сказала Марина. — Ви в бабусі в селі, а про вас ніхто не знає».
«І за тиждень ви поїдете в місто розбиратися». «Ви в це вірите?» «Вірю в те, що кулю вже витягли і легеня ціла. Решта — ваша робота».
Він знову ледь усміхнувся. Після обіду прийшов дядько Степан, нібито по лопату, яку колись позичив у бабусі й так і не повернув. Зайшов до світлиці, постояв біля дверей, оглянув Андрія з виглядом людини, що оцінює коня перед купівлею.
«Ну як, оклигав?» «Потроху», — відповів Андрій. «Це добре». Дядько Степан почухав потилицю.
«Слухай, я до тебе з питанням. Як чоловік до чоловіка. Ти мисливець, значить, зі зброєю поводитися вмієш».
«Умію». «Тоді скажи мені: випадково в спину — це як узагалі виходить? Ти попереду, він позаду». «Степане», — сказала бабуся з коридору.
«Що, Степане?» «Я просто цікавлюся». «Лопату забрав — іди». Дядько Степан пішов, але запитання лишилося в кімнаті, зависло в повітрі.
Андрій дивився у вікно. «Він має рацію, — сказав нарешті. — Це не складається у випадковість».
«Я йшов попереду, він був за три метри позаду й лівіше. Якби він стріляв праворуч, куля не ввійшла б мені в спину майже горизонтально».
Марина мовчала. «Я це зрозумів ще в лісі. Поки лежав і чекав, доки Граф когось знайде».
«Було вдосталь часу подумати». «Чому ви тоді сказали мені “можливо”, коли я спитала про випадковий постріл?» «Тому що хотів спершу переконатися сам». Він повернув до неї голову.
«А ви навіщо спитали тоді?» Перший раз, у лісі, Марина згадала. Вона й справді спитала, прямо, без обхідних шляхів. «Бо хотіла зрозуміти, в яку історію я влізла».
«І тепер знаєте». «Тепер знаю». Вони помовчали.
Незручно не було. Просто кожен думав своє. За вікном Граф ганяв по двору горобців.
Без особливого запалу. Радше для порядку. «Марино», — сказав він.
«Так». «Як ви опинилися тут? У селі. Ви міська». «По обличчю видно?» «По руках».
«Вони не сільські». Вона подивилася на свої руки. «Приїхала до бабусі».
«Так склалося. У місті навалилося всяке. Захотілося кудись, де тихо».
«І що?» «Тихо. До певного моменту було». Він кивнув.
Прийняв відповідь без продовження. Не став питати, що саме навалилося. Чому? З ким? Марина це оцінила так само, як раніше оцінила його «дякую».
Деякі люди вміють не лізти. І це рідкість. Увечері бабуся Галина принесла йому чай.
Не бульйон. Уже чай, що саме по собі означало прогрес. Поставила кухоль, подивилася.
«Їсти хочеш?» «Хочу», — зізнався Андрій. «Добрий знак, — сказала бабуся. — Марино, зроби йому яєчню».
«Коваль сказав: легка їжа». «Яєчня і є легка. Що ти мені розказуєш?» Марина пішла смажити яєчню.
Із світлиці долинув голос бабусі. Вона щось говорила Андрієві неголосно. Марина не прислухалася.
Тільки раз розібрала бабусину фразу: «Ти головне не квапся. Нікуди не дінеться твоє місто».
І його тиху відповідь: «Я не кваплюся». На п’ятий день Андрій сів.
Не тому, що Марина дозволила. Вона не дозволяла. Просто коли вона зайшла вранці з таблетками й блокнотом, він уже сидів на ліжку, спираючись спиною на стіну, з виглядом людини, яка ухвалила рішення й має намір його відстоювати.
«Коваль сказав: “тиждень”», — нагадала Марина. «Коваль сказав: “постільний режим”. Я в ліжку».
«Просто вертикально». Вона подивилася на нього. Сперечатися було марно.
Це вона теж уже зрозуміла за п’ять днів. Андрій не був вередливим пацієнтом. Не скиглив, не вимагав зайвого.
Але коли він щось вирішував, це було видно по обличчю відразу. І переконувати його було приблизно так само продуктивно, як переконувати стіну. «Як рана?»
«Тягне. Терпимо». «Дайте подивлюся».
Вона оглянула пов’язку, перевірила дренаж. Усе чисто, виділень майже немає. Це було добре.
Вона записала в блокнот: «День 5. Температура — 36,8. Дренаж — мінімум».
«Пов’язка суха. Пацієнт самовільно вертикалізувався». «Що ви там пишете?» «Правду».
Він скосив очі на блокнот із кошеням на обкладинці, і вона зрозуміла, що вираз його обличчя змінився. Не насмішка. Ні.
Щось м’якше. «Де ви взяли такий блокнот?» «У бабусі. Інших не було».
«Медична карта в квіточку». «З кошеням», — поправила Марина. «Пийте таблетки».
Він узяв таблетки, запив водою. Потім спитав: «Ви сьогодні нікуди не йдете?» «Куди мені йти?» «Просто питаю».
«Ви вчора ввечері кудись ходили. Я чув, як грюкнула хвіртка». «До магазину».
«Шість хвилин туди, шість назад». «Сама?» «Село — 40 хат, — сказала Марина. — Тут усі всіх знають».
«Нічого страшного». «Я не про це». Вона подивилася на нього.
«А про що?» Він помовчав секунду. Так, як робив завжди, коли зважував слова. «Ви вже п’ять днів займаєтеся мною».
«Бабуся теж. Я хочу розуміти. У вас є своє життя, яке ви відклали».
«Це має значення». «Не хвилюйтеся». «Я не хвилююся».
«Я хочу розуміти». Марина сіла на табурет. За вікном Граф ліниво гавкнув на щось і замовк.
«У місті в мене зараз немає роботи, немає квартири й немає людини, якій я була потрібна. Три речі одразу, один місяць. Я приїхала сюди саме тому, що відкладати було нічого».
Вона сказала це рівно, без надриву. «Тож ви мені не заважаєте. Радше навпаки».
«Навпаки — це як?» «Є конкретна справа. Конкретний результат. У вас температура впала».
«Це щось відчутне. У редактурі так буває не завжди». Він дивився на неї.
«Три речі за один місяць — це багато». «Буває». Марина взяла блокнот, закрила.
«Я не скаржуся. Просто пояснюю». «Я зрозумів».
Вони помовчали. Не вперше вже. Ці мовчання між ними були не незручними, а якимись робочими…
