Солдат помітив дівчинку біля розбитого будинку й не пройшов повз. Але те, що вона тримала в руках, змусило його викликати командира

Інсулін. Коробки. Жінка. Волонтери.

Йому раптом згадалася Марія в коридорі їхньої квартири: волосся зібране абияк, на підлозі картонні ящики, на кожному — акуратний папірець її почерком. «Дитяче». «Перев’язка». «Тепле». Вона завжди підписувала так, ніби від правильного напису залежало чиєсь життя. Іноді справді залежало.

— Я не брав, — повторив він.

— Тоді поясни, як твоя книжка з відмітками опинилася в справі.

Мороз витяг із теки фотографію. На ній був край маленького зеленого блокнота з потертою обкладинкою. Олександр упізнав його відразу. Марія прошила корінець жовтою ниткою, коли той розвалився в перші місяці служби. «Щоб не загубив, — сказала вона тоді. — Жовте видно навіть у багнюці».

— Цього блокнота в мене немає вже тиждень, — тихо сказав Олександр. — Я казав.

— Кому?

— Черговому. І Сергієві.

Сергій розвів руками.

— Сашо, ти сказав, що десь поклав. Я не думав, що це важливо.

— Я сказав: зник.

— Командире, — втрутився Сергій, — може, він справді не хотів… Може, хотів потім повернути. Там же все змішалося, люди просили напряму. Він м’який, хоч і вдає з себе кам’яного.

Олександр зробив крок до нього, але Мороз різко сказав:

— Стояти.

У кімнаті стало тихо. За стіною хтось кашляв, глухо грюкнули двері. Ззовні тягло холодом і димом.

— До з’ясування, — сказав Мороз, — ти відсторонений від усього, що пов’язане з вантажами, списками, передачею допомоги. Зброю здавати не треба, але крок убік — і я сам передам тебе слідчому. Завдання тільки під контролем. І, Коваленку… якщо ти брешеш, краще скажи зараз.

Олександр дивився на командира й уперше за довгий час відчув не страх перед обстрілом, не втому від безкінечних ночей, а щось гірше — ніби його вийняли з власного життя й поставили поруч, у багнюку, без імені.

— Я не брешу.

Мороз нічого не відповів….