Солдат помітив дівчинку біля розбитого будинку й не пройшов повз. Але те, що вона тримала в руках, змусило його викликати командира

Коли Олександр вийшов, у коридорі стояв Іван Бондаренко, його напарник. Зазвичай Іван у будь-якій ситуації знаходив жарт, навіть найчорніший, але зараз він тільки кивнув і відвів очі. Цей маленький жест ударив сильніше, ніж обвинувачення.

Надворі мрячив холодний дощ. Він збирався на брезенті мутними калюжками, стікав по рукавах, по коміру, забирався під бронежилет. Олександр дістав телефон. Від Марії було сім пропущених.

Він передзвонив.

Вона відповіла не одразу.

— Сашо, — сказала вона, і в її голосі не було звичного «живий?». — До мене приходили волонтери.

Олександр заплющив очі.

— Я знаю.

— Вони питали про підписи. Про твій блокнот. Про ящики. Сусідка бачила, як вони заходили, тепер увесь під’їзд знає. Мама плаче. Сергій сказав…

— Що сказав Сергій?

Пауза була надто довгою.

— Що тобі треба зізнатися, якщо ти щось зробив по дурості.

Олександр усміхнувся, але усмішка вийшла мертва.

— Маріє, ти справді думаєш, що я міг продавати ліки?

— Я не знаю, що думати, — сказала вона майже пошепки. — Я хочу сказати «ні», але вони показували папери. Там твій підпис. Твій почерк схожий.

— Схожий — не означає мій.

— Я розумію.

Але з того, як вона вимовила «розумію», Олександр зрозумів: не розуміє. Або боїться зрозуміти.

— Ти мені віриш? — спитав він.

Знову пауза. Цього разу така, що він почув, як десь поруч по даху барабани дощу стали гучнішими.

— Я хочу вірити, — сказала Марія.

Він опустив телефон.

Ці три слова виявилися гіршими за пряме обвинувачення. Хотіти вірити — означає вже не вірити, тільки триматися за рештки колишньої любові, як за край ковдри в крижаній кімнаті.

— Сашо?

— Я тут.

— Скажи мені правду.

— Я сказав.

— Тоді чому Сергій каже, що ти просив його прикрити тебе?