Солдат помітив дівчинку біля розбитого будинку й не пройшов повз. Але те, що вона тримала в руках, змусило його викликати командира
Олександр повільно обернувся. Сергій стояв метрів за двадцять, під навісом, курив і дивився кудись убік. Дим від сигарети тягнувся рівною сірою ниткою.
— Бо Сергій бреше, — сказав Олександр.
Марія різко вдихнула.
— Не кажи так.
— Чому? Бо він твій брат?
— Бо він був поруч, коли ти мовчав тижнями. Бо він допомагав мені, коли я не знала, живий ти чи ні. Бо він не став би…
Вона не договорила.
І це «не став би» зависло між ними, як ще один підпис на чужому аркуші.
— Мені треба йти, — сказав Олександр.
— Сашо…
— Бережи себе.
Він вимкнувся першим. Потім довго стояв під дощем, дивлячись на телефон, доки екран не згас. У відбитті на чорному склі його обличчя здавалося чужим: неголене, зі впалими щоками, з очима людини, яку зрадили, але яка поки не має права на біль, бо мусить триматися.
Уночі він майже не спав. Лежав у кутку на розкладачці, слухав, як хтось перевертається, як риплять двері, як тихо лається черговий, намагаючись запалити плитку. У голові знову й знову спливали накладні, голос Марії, Сергієві очі. Він перебирає дні: коли востаннє тримав зелений блокнот, хто був поруч, кому він казав про зникнення. Бачив себе біля складського столу, де волонтери лишали коробки. Бачив Сергія, який тоді сказав: «Іди, я сам допишу, тобі командир дзвонив». Бачив Дмитра Савчука — худого, вічно з потрісканими губами, — який сперечався із Сергієм біля машини.
Дмитро зник за день після тієї сварки.
Офіційно — під час евакуації людей із розбитого селища. Зв’язок обірвався. Машину знайшли пошкодженою. Документів при ньому не було. Сергій сказав, що Дмитро пішов допомагати цивільним, потім почався хаос. Олександр тоді не сумнівався. На війні люди зникають не як у мирному житті — не лишаючи записок і пояснень, а просто розчиняючись між димом, руїнами, чужими криками й списками невідомих у шпиталях.
Тепер усе складалося інакше. Але без доказів підозра була тільки брудом у власній голові.
Уранці їх підняли до світанку. Після нічного удару по одному з прифронтових сіл треба було перевірити, чи лишилися там люди, допомогти медикам і волонтерам вивезти тих, хто не міг іти. Олександр опинився в групі не тому, що йому довіряли, а тому, що зайвих рук не було. Іван сів поруч із ним у машині й мовчав майже всю дорогу.
Туман стелився низько, чіплявся за поля, за голі дерева, за дроти. Село з’явилося не відразу — спершу запах гару, потім чорні остови сараїв, потім вибиті вікна, в яких висіли клапті фіранок. Здавалося, будинки не зруйнували, а образили так глибоко, що вони вже не могли стояти рівно.
Медикиня Ольга, невисока жінка зі стомленими очима, перевіряла списки людей, яких просили знайти. Волонтерська машина плелася позаду, набита водою, ковдрами й пакетами із сухою їжею. Усі рухалися обережно, але без тієї кінематографічної героїки, яку люблять показувати здалеку. У реальності героїзм виглядав як мокрі рукавички, недосип, набряклі повіки й звичка говорити тихо, щоб не налякати тих, хто вже наляканий до порожнечі.
Біля третього будинку від повороту Іван зупинився.
— Дивись.
Біля розбитого ґанку стояла дівчинка. Маленька, років восьми, у чужій сірій куртці, рукави якої закривали їй пальці. На одній нозі черевик, на другій — вовняна шкарпетка, почорніла від багнюки. Волосся збилося в ковтуни, обличчя було біле, тільки під очима лежали темні кола. Вона стояла зовсім нерухомо, ніби боялася, що якщо поворухнеться, будинок за її спиною остаточно завалиться.
У руках вона тримала брудний згорток.
— Дівчинко, — Ольга ступила першою. — Ти сама?
