Солдат помітив дівчинку біля розбитого будинку й не пройшов повз. Але те, що вона тримала в руках, змусило його викликати командира

Дівчинка відступила.

Олександр підняв долоні, показуючи, що нічого не тримає.

— Не бійся. Ми свої. Як тебе звати?

Вона подивилася на нього так, як дивляться діти, що надто рано навчилися не вірити словам дорослих.

— Оля, — ледь чутно сказала вона.

— Олю, де дорослі?

Дівчинка притиснула згорток до грудей.

— Баба Ната внизу.

— У підвалі?

Вона кивнула.

— Жива?

Оля не відповіла. Губи в неї затремтіли, але сліз не було. Олександр уже знав цей страшний дитячий стан: коли сльози закінчилися раніше, ніж біда.

— Іване, Ольго, підвал, — сказав він. — Я з нею.

Іван кинув на нього короткий погляд — у ньому майнуло сумнів, потім він кивнув і пішов за медикинею.

Олександр присів навпочіпки, щоб бути нижче.

— Олю, я Олександр. Можна Саша. Ти змерзла?

Вона не відповіла.

— Згорток важкий?

Дівчинка трохи сильніше притиснула його до себе.

— Не віддам.

— Я не забираю. Просто питаю.

У будинку за нею щось рипнуло. Оля здригнулася, але з місця не зійшла.

— Мама сказала нікому не віддавати, — прошепотіла вона.

— Де мама?

Оля подивилася на розбите вікно. Усередині висіла полиця з перевернутими чашками. Одна чашка дивом уціліла, біла із синьою смужкою, і від цієї цілої чашки серед уламків Олександрові стало майже фізично боляче.

— Мама пішла по дядю Діму, — сказала дівчинка. — Потім було гучно.

Олександр відчув, як холод проходить під шкіру.

— По якого дядю Діму?

Оля подивилася на нього уважніше.

— Він казав, що в нього друг Саша. З жовтою ниткою.

Пальці Олександра самі потяглися до ремінця на плечі. Там, де Марія колись зав’язала рештку тієї самої жовтої нитки, щоб він відрізняв свій підсумок від чужих. Вузлик давно потемнів, але тримався.

— Покажи, що в тебе, — тихо сказав Олександр. — Я не заберу. Тільки подивлюся…