Стара викопала з мерзлого снігу незнайомку, а потім помітила в неї в долоні дещо дивне
Теплою водою відігрівала кожен палець, і вони піддавалися неохоче, по одному. А коли долоня нарешті розкрилася, на підлогу випав маленький прямокутник. Заламінована фотографія, потерта по краях, багато разів зігнута й знову розгладжена.
Знахарка піднесла її до лампи й охнула, вхопившись за одвірок. На фотографії, на ґанку знайомого дому з різьбленими лиштвами, стояла молода жінка. А поруч із нею — дівчинка років п’яти в ситцевій сукенці; обидві мружилися від сонця.
Цю жінку Галина Петрівна знала. Ховала її, своїми руками обмивала багато років тому. То була Оксана, покійна пасічниця з далекого краю села.
А дівчинка на знімку — її донька. Та сама, про яку все село вже третій рік говорило в минулому часі. Та, що, за словами рідної сестри, згинула десь за кордоном, на чужині, і навіть могили по собі не лишила.
— Олеся, — прошепотіла знахарка, обертаючись до синього нерухомого обличчя на лаві, — Олесенько, та невже це ти, дитино?
Ніч ця була найдовшою за багато років. Галина Петрівна не лягала зовсім.
Вона робила те, що робили її мати й баба, що робили в цих краях споконвіку з обмороженими й замерзлими. Не гріла відразу, не пхала до печі: різке зігрівання могло порушити кровообіг і перевантажити серце. Вона повертала тілу тепло повільно, терпляче, шар за шаром, уважно дослухаючись до дихання й стежачи, щоб воно лишалося рівним.
Обережно промокнула шкіру, закутала в вовняне, обклала пляшками з теплою, а не гарячою водою. Піч протопила ще звечора й заслінку прикрила, щоб тепло трималося рівно, без жаркого духу, всю ніч. І примовляла над лежачою те, що знахарки в цих селах кажуть над тими, хто відходить, — тихо, монотонно, ніби змотувала нитку.
Повертала душу назад у вистигле тіло, кликала на ім’я, прив’язувала до цього світу. Під ранок Олеся заметалася в гарячці. Це був добрий знак.
Тіло згадало, що живе, і взялося воювати за себе. Вона марила, і половина слів була рідна, а половина — чужа, гортанна, незнайома, ніби й уві сні жила на дві мови. Одне слово повторювалося частіше за інші, і його знахарка розібрала.
— Соня, — кликала непритомна, — Сонечко, мама тут, мама прийшла.
Галина Петрівна змочувала ганчірку в холодній колодязній воді й клала на палаючий лоб, і плакала. Беззвучно, як плачуть старі жінки, у яких сльози давно пішли всередину й назовні виходять рідко.
Вона згадувала матір цієї дівчини, Оксану. Багато років тому Оксана злягла з грудною хворобою, і знахарка ходила до неї щодня, поїла відварами, ставила банки, тягнула з останніх сил. Але тяжкої хвороби травами не здолати: пізно схаменулися, пізно повезли в район, дороги розвезло, і не довезли.
Галина Петрівна винила себе всі ці роки: якби наполягла раніше, якби сама запрягла та й повезла. Не вберегла вона матір, і ось тепер на її лаві, повернувшись із того світу, лежала донька. — Уже тебе я витягну, — сказала вона вголос, стискаючи суху гарячу руку дівчини.
— Чуєш, матір твою я прогавила, а тебе не віддам. Хоч на аркані, а звідси виведу. Три дні Олеся палала й марила…
