Старий хотів востаннє поправити сукню онуки, але дотик відкрив йому дещо несподіване

Іван Петрович хотів схопити його, змусити подивитися. Показати вухо. Родимку. Сукню. Але двері зачинилися, сирена коротко зітхнула, і зала прощання попливла назад крізь каламутне скло.

У лікарні пахло хлоркою, супом і мокрими куртками. Його поклали в коридорі на каталку, потім перевели в палату. Молодий лікар довго ставив запитання, на які Іван Петрович відповідав кивками й жестами. Томографія не показала страшного. Тиск збили. У висновку написали: «Афонія на тлі гострої стресової реакції. Спостереження».

А він лежав, дивлячись у стелю, і бачив не стелю, а гладеньку шкіру під комірцем.

Родимки не було.

Вуха не було.

Не вона.

Уночі Дмитро приїхав. У чорному пальті, з мокрим від снігу коміром. Він сів на край ліжка і вперше заплакав. Тихо, беззвучно, як плачуть дорослі чоловіки, які бояться розсипатися.

Іван Петрович дивився на нього з таким болем, що Дмитро опустив очі.

— Пробач, тату. Наталя… вона не мала так казати. Вона сама не своя.

Старий потягнувся до тумбочки, де лежали аркуш і ручка. Медсестра залишила, коли зрозуміла, що він намагається писати. Рука слухалася погано. Літери виходили криві, дитячі.

Він написав: «У труні не Маша».

Дмитро прочитав і завмер.

— Що?

Іван Петрович тицьнув пальцем у аркуш. Підкреслив: «НЕ МАША».

Дмитро повільно підвівся. На обличчі в нього спершу з’явився жаль, потім страх.

— Тату… ти приголомшений. Я розумію. Я сам досі не можу повірити. Але це була вона. Я бачив.

Іван Петрович різко замотав головою. Написав: «Родимка. Вухо».

Дмитро дивився на слова довго. Надто довго.

— У неї обличчя… після лікарні… — він ковтнув слину. — Наталя сказала, краще не роздивлятися. Там же набряк був, препарати. Я… я тільки волосся бачив. Сукню. Її браслетик.

«Браслет?» — написав Іван Петрович.

— Червоний, із намистинками. Твій подарунок.

Іван Петрович заплющив очі. Браслет він дарував Маші влітку, на дачі. Але той браслет порвався ще у вересні. Маша принесла йому нитку й намистинки в сірниковій коробці, і вони разом нанизували їх наново. Тільки після цього він зав’язав на ньому маленький зелений вузлик, бо червоної нитки не вистачило.

У труні він браслета не бачив. Руки були складені під покривальцем.

Він написав: «Покажи фото».

— Чого?

«Із труни».

Дмитро відвернувся.

— Наталя заборонила фотографувати. Сказала, не можна так.

Іван Петрович стиснув простирадло. Усередині піднялася така лють, що на мить у горлі щось здригнулося, але знову розсипалося на сипіння.

Дмитро сів назад. Обличчя в нього стало тривожним.

— Тату, ти думаєш… що?

Старий повільно написав: «Вона жива».

Дмитро сіпнувся, як від удару.

— Не треба.

«Наталя знає».

— Не треба, тату! — Дмитро раптом підвищив голос. Хворий на сусідньому ліжку заворушився. — Не кажи так. Не пиши. Не роби мені ще гірше. У мене дитина померла.

Іван Петрович подивився на нього. Син осунувся за кілька днів років на десять. Під очима лягли темні ями. На пальті лишилися голки від вінків. Він пах холодом, землею й ліками.

Старий повільно вивів: «Перевір морг. Документи. Лікаря».

Дмитро встав.

— Я не можу. Я поховав доньку сьогодні.

Він пішов до дверей, потім зупинився.

— Завтра приїду. Відпочивай.

Двері зачинилися тихо…