Старий зайняв місце наглядача в прес-хаті й відмовився підкорятися
— Провокація! — закричав він. — Це все…
Договорити Сивий йому не дав. Повернувся до Князя.
— Князю, тепер пора.
Князь кивнув.
Із-за людей, що товпилися в коридорі, вийшов чоловік із текою. Охайна сіра форма відрізняла його і від конвою, і від масок. Поруч ішли ще двоє. Конвойні відразу випросталися, звільняючи дорогу: приїжджих тут упізнали як людей не місцевих.
Це була служба безпеки, що приїжджала у справах про великі розкрадання. З її співробітниками навіть куми розмовляли обачно.
Дроздов спробував зустріти їх усмішкою. Вийшла лише крива гримаса; обличчя більше не слухалося його.
— Товариші… — почав він.
Сивий повернувся до чоловіка з текою.
— Ось той, хто всім розпоряджався. Виконавців ви вже бачили.
Приїжджий подивився на кума без жодного виразу.
— Дроздов. Ідіть із нами.
Кум спробував заперечити, але голос підвів. Він іще хотів послатися на режим, на провокацію, на погрози співробітникові. Тільки колишні слова вже нічого не вирішували. Виводити його прийшли не арештанти. По нього з’явилася інша частина тієї самої системи, якій потрібні були папери й кайданки, а не кийки.
Маски відступили. Активні дивилися в підлогу; один ковтнув, і цей звук виявився чутним усім.
Дроздова повели в інший коридор. Жодної комісії для Сивого не було. Про те, що сталося, дізналася вся зона: і ті, хто бачив, як ішов кум, і ті, до кого лише дійшла звістка. Його влада вперше виявилася нетривкою.
За дверима, що зачинилися, ніхто не закричав від радості. Святкувати теж не стали. Такі перемоги діставалися рідко, і тут знали, що за них зазвичай доводиться платити.
Гадюка видихнув.
— Значить, ти заздалегідь знав? — тихо спитав він. — Тому й прийшов сюди?
Сивий знову сів на нари.
— Прийшов відрізнити вовків від шакалля. І змусити шакалля перестати жерти своїх.
Князь довго не відводив від нього очей.
— Ким же ти все-таки був насправді?
Старий помовчав. Потім відповів без колишньої недомовленості:
— Легенди лишімо. Я Сивий. У дев’яностих мене двічі встигли поховати: на трасі й потім у карцері. Обидва рази зарано. А старі правила ви дарма покійниками вважали. Вони мовчали, поки ви людей пресували.
Він подивився на Рубця, Хриплого, Жука — на тих, хто ще вчора реготав.
— Запам’ятовуйте. Ні роки, ні наколки честі не дають. Вона в тому, що в тебе всередині витримує. З кийком будь-хто сильний. Ти спробуй слабкого не чіпати — от тоді про силу й поговоримо. Зачепиш, сам себе в багно втопчеш. І кум не витягне, і масть не допоможе.
Жук уперше підвів очі. Колишнього хамства в них не було. Лишилися сором і страх — тепер уже перед тим, що він сам може стати щуром.
У коридорі поступово стихало. Арештанти розходилися, перемовляючись пошепки.
— Бачив? Кума повели…
Хтось хрестився. Інші мовчали й глибоко вдихали, ніби за довгі роки тільки тепер змогли набрати повітря.
Сивий витяг сигарету, закурив, затягнувся. Говорив, ні до кого не повертаючись:
— Зранку ця прес-хата мовчала. Тепер хай заткнуться ті, хто її на багно перетворив. Вони ж горласті, поки їх бояться.
Він підвівся й оглянув камеру.
— По-людськи живіть. Тоді й доводити не доведеться, що ви не сміття.
