Студентка поїхала за коханим в Афганістан, не підозрюючи, наскільки важким виявиться її нове життя

У ті роки в країні перебували військові з держави, де Ірина народилася. Іноді, рідко, але за кілька кілометрів від селища проходили колони або з’являлися блокпости. Ця думка пекла їй серце. Там були люди, які говорили її мовою. Якщо дістатися до них, усе зміниться. Навіть без паспорта. Навіть без доказів. Вони мусять її вислухати.

Восени 1985 року вона зрозуміла, що чекати безглуздо. Треба пробувати.

Але спершу прийшли довгі роки побуту — того самого побуту, який повільно стирає людину не гірше за удар.

Шістнадцять років — це не просто цифра. Це тисячі ранків, коли треба вставати до світанку. Тисячі відер води, що ріжуть долоні. Тисячі чужих розмов довкола. Тисячі днів, коли тебе ніхто не питає, чого ти хочеш.

Дім Саміра був маленьким замкненим світом. Чотири дружини, свекруха, брати з родинами, діти, яких ставало дедалі більше. До середини дев’яностих на подвір’ї бігали вже десятки малюків. У кожного було своє місце, свої обов’язки, свої заборони.

Ірина опинилася внизу цих сходів. Не тому, що всі щохвилини хотіли її принизити. Просто таким був порядок, який решта вважала природним. Молодша дружина робить те, чого не хочуть робити старші.

Насима керувала господарством із точністю механізму. Вона майже ніколи не підвищувала голосу. Не обсипала Ірину лайкою. Просто будувала день так, що Ірині діставалося найраніше й найважче.

Підйом затемна, коли в горах холод пробирає навіть улітку. Розпалити піч, принести воду, замісити тісто. Підмести подвір’я, яке до полудня знову вкривалося пилом. Випрати одяг. Допомогти на городі. Підготувати вечірню їжу.

Лейла, друга дружина, ставилася до неї без злості. Вона виросла в сусідньому селищі, вийшла заміж підлітком і іншого життя не знала. Тому до кінця не могла зрозуміти, що відбувається з жінкою, яку вирвали з її світу. Але щось відчувала. Іноді мовчки брала частину роботи на себе. Іноді залишала Ірині зайвий шматок хліба. Іноді просто сідала поруч, нічого не кажучи.

У нормальному житті така доброта могла б здатися дрібницею. Там вона була рятівним колом.

Третя дружина, Сорая, була молодша за Ірину. Тиха, полохлива, вона трималася в тіні й майже не розмовляла. Не з неприязні, а зі страху: будь-яке зближення з чужою жінкою могло обернутися неприємностями.

Самір бував удома нерегулярно. У нього лишалися якісь справи в столиці: спершу пов’язані з навчанням і службою, потім з іншими структурами, про які Ірина нічого не знала. Він приїздив на кілька днів на місяць, іноді частіше, іноді майже зникав. Із нею тримався рівно, відсторонено. Не кричав. Не бив. Не влаштовував сцен. Просто був чужим.

Той Самір, який читав роман у студентській їдальні, приносив хризантеми й говорив про театри, зник. Або ніколи не існував.

Ірина довго не могла вирішити, яка думка страшніша…