Студентка поїхала за коханим в Афганістан, не підозрюючи, наскільки важким виявиться її нове життя

Студентська їдальня початку вісімдесятих була окремим світом. Довгі черги до роздачі, гуркіт таць, запах супу, каші й солодкого компоту, голоси різними мовами, куртки на спинках стільців, конспекти поруч із тарілками. В університеті вчилися люди звідусіль, і саме там, за столиками з клейонками, це відчувалося особливо виразно.

Того жовтневого дня Ірина сиділа біля вікна, їла котлету з пюре й водночас переглядала конспект. Вона звикла обідати швидко: диплом сам себе не напише.

За сусідній столик сів незнайомий молодий чоловік. Поставив тацю, дістав із кишені пошарпаний роман із загнутими кутиками сторінок. Ірина ковзнула поглядом по обкладинці й мимоволі придивилася. Книжка була з тих, які вона сама перечитувала не раз.

Чоловік був приблизно її віку, може, трохи старший. Смагляве обличчя, темні очі, чорне волосся трохи довше, ніж зазвичай носили студенти. Звичайні джинси, сірий светр із високим коміром. Він читав уважно, іноді всміхаючись своїм думкам.

Потім підвів очі, перехопив її погляд і сказав із помітним, але м’яким акцентом:

— Кумедна сцена, правда? Особливо там, де герой упевнений, що все розуміє, а насправді вже потрапив у пастку.

Ірина розгубилася. Вона не чекала, що незнайомець отак просто заговорить із нею про книжку.

— Я читала її двічі, — сказала вона.

— А я читаю втретє, — відповів він. — Деякі книжки з першого разу не відкриваються.

Вони проговорили майже сорок хвилин, поки їдальня не почала порожніти. Його звали Самір. Він був аспірантом на іншому факультеті, приїхав із далекої гірської країни кілька років тому й вивчав будову гірських порід. Її мовою говорив не ідеально, але жваво, впевнено, з такими несподіваними зворотами, що розмова ставала справжньою, а не ввічливим обміном фразами.

Потім Ірина довго намагалася зрозуміти, що саме зачепило її того першого дня. Мабуть, несподіванка. Вона звикла до залицянь своїх ровесників: кіно, тістечко в кафе, незручне мовчання біля гуртожитку. Самір був іншим. Він говорив про книжки, про гори, про своє дитинство, про столицю своєї країни, де, за його словами, раніше вирувало культурне життя: університет, театри, відкриті кафе, дівчата в яскравих сукнях на центральних вулицях.

Він цитував вірші. Питав її думку й справді слухав відповідь. Не чекав паузи, щоб вставити свою репліку, а саме слухав.

За тиждень вони зустрілися знову. Спершу ніби випадково в бібліотеці. Потім уже не випадково — в кіно. Потім він приніс їй квіти до корпусу: прості хризантеми, загорнуті в газету. Ірина відчула, як червоніє, що з нею траплялося рідко.

Лариса, яка спостерігала цю сцену з вікна, потім сказала:

— Ірко, все. Пропала ти.

Ірина розсміялася. Вона не вважала це серйозним.

Але це вже ставало серйозним.

Зустрічі повторювалися щотижня. Прогулянки, розмови, чай у маленьких столичних кафе, довгі дороги через університетське містечко. Осінь була золота, з мокрим листям під ногами, холодним повітрям і вечорами, коли хочеться йти поруч із кимось, сховавши руки в кишені пальта.

Самір знав столицю напрочуд добре. За кілька років устиг обійти музеї, театри, книжкові розвали, двори, де продавали старі журнали й рідкісні видання. Він показував Ірині місця, про які вона сама не знала. Це лестило й захоплювало.

Про свою батьківщину він говорив обережно, ніби не хотів налякати її невдалим словом. Його країна в його розповідях не була країною війни, бідності й тривоги. Вона була країною гір, старих садів, гамірних ринків, освічених родин, старовинних будинків і людей, які хочуть жити сучасно. Він казав, що важкі часи минають, що столиця безпечна, що його родина шанована, що сестри вчилися, що жінки там працюють і здобувають освіту.

Ірина слухала й вірила…