Студентка поїхала за коханим в Афганістан, не підозрюючи, наскільки важким виявиться її нове життя

Чому їй було не вірити? Перед нею сиділа освічена людина, студент того самого великого університету, який читав складні книжки, знав вірші, носив джинси, сміявся з тих самих жартів. Він був живим доказом власних слів.

До листопада вона вже розуміла: закохалася. Не легко, не поверхово, не як у шкільні роки. По-справжньому. Так, що думки про нього з’являлися раніше за всі інші.

Він казав, що вона не схожа ні на кого, що жінки з її світу вміють бути сильними й ніжними водночас, що він думає про неї постійно. Слова були простими, але влучали точно туди, де в неї не було захисту.

Узимку 1985 року він уперше заговорив про весілля.

Без театральності. Спокійно, серйозно. Сказав, що хоче бачити її своєю дружиною. Що після захисту вони поїдуть разом. Що він покаже їй своє місто, познайомить із рідними, що в неї буде просторий дім, що родина прийме її з повагою. Там, запевняв він, потрібні освічені люди. Вона зможе закінчити роботу, викладати, займатися історією.

Ірина запитала:

— А війна?

— У столиці спокійно, — відповів він. — Там живуть фахівці, працюють установи, їздять автобуси, відкриті магазини. Бої далеко. Не там, де моя родина.

— А твої рідні? Я ж для них чужа.

— Вони освічені люди. Вони розуміють, що світ змінюється.

— А університет? Диплом? Аспірантура?

— Ти все закінчиш. Або продовжиш там. У нас є університет. Ти не втратиш себе, Іро.

На кожне запитання в нього знаходилася відповідь. Рівна, логічна, впевнена. Через багато років можна було б сказати, що Самір умів відчувати чужі сумніви й закривати їх потрібною фразою. Але тоді Ірина бачила лише кохання.

Вона сказала:

— Мені треба подумати.

— Звісно, — м’яко відповів він. — Я зачекаю.

Вона думала три тижні. Потім сказала «так».

Лариса сплеснула руками:

— Ти збожеволіла?

Марина мовчала, але дивилася тривожно.

Саїда тихо промовила:

— Іро, будь обережна. Я не все знаю, але дещо розумію. Там буває інакше, ніж розповідають.

Ірина усміхалася:

— Ви просто не знаєте його.

Цю фразу вона повторювала всім. Подругам. Батькам. Науковому керівникові. Самій собі.

Ви просто не знаєте його.

Закохана людина часто не чує, як небезпечно це звучить. Бо за цією фразою ховається інша: я теж знаю лише ту частину, яку мені дозволили побачити.

Навесні 1985 року Ірина поїхала додому. Не стільки відпочити, скільки повідомити батькам про своє рішення. Телефоном вона нічого не розповідала. Розуміла: таку розмову не можна вести крізь тріск дроту й короткі паузи.

Вона приїхала, поставила валізу в кімнаті, поїла мамин обід, допомогла прибрати зі столу. Потім, коли всі сиділи за чаєм, сказала:

— Мамо, тату, я виходжу заміж. За іноземця. Ми поїдемо до нього…