Свекор одружився з молодою дівчиною, і невдовзі в домі почали відбуватися дивні речі

Вона мовчала.

Марина дістала телефон. Пальці не слухалися. Вона набрала номер екстреної служби, пояснила адресу, що літню людину знайшли зв’язаною, можливий напад. Слова самі вилітали з рота, сухі й чужі. Поки вона говорила, Аня сиділа на підлозі, обхопивши себе руками. Її плечі дрібно тремтіли.

За двадцять хвилин дім наповнився людьми: медики, дільничний, двоє понятих із сусідів, тітка Ліда, яка стояла в передпокої й хрестилася на кожен шерех. Віктора Петровича оглянули, розв’язали, виміряли тиск. Він плутався в словах, то звинувачував Аню, то просив не чіпати стару фотографію дружини на тумбочці, то раптом питав, де його черевики.

— Гроші, документи, золото дружини, — твердив він. — Усе забрала. Вона і ще хтось. Чоловік був. Я чув.

— Який чоловік? — спитав дільничний.

Віктор Петрович подивився на нього каламутно.

— Чорний. Ні… у чорній куртці. Або це вночі було.

Аня сиділа на табуреті в кухні, закутана в плед. Марина принесла їй води. Дівчина взяла склянку обома руками, але не змогла піднести до губ: вода розплескалася їй на коліна.

— Навіщо ви вийшли за нього заміж? — тихо спитала Марина.

Аня подивилася на неї знизу вгору.

— Бо інакше він би помер.

— Хто?

— Віктор Петрович.

Марина відчула роздратування. Після всього побаченого це звучало надто зухвало.

— Він каже, що ви хотіли його вбити.

— Він не розуміє. Йому дали таблетки.

— Хто дав?

Аня відкрила рот, але в кухню зайшов Дмитро.

— Марино, не розмовляй з нею.

— Дімо…

— Не розмовляй, сказав.

Він стояв у дверях блідий, із червоними плямами на вилицях. У нього тремтіли руки. Марина бачила: він тримається на злості, як на милицях. Забери злість — упаде.

Дільничний повіз Аню для пояснень. Перед тим як вийти, вона раптом озирнулася на Марину.

— Телефон, — сказала вона ледь чутно. — Не віддавайте його йому.

— Кому?

Але її вже вивели.

Телефон лежав на комоді в передпокої. Дмитро хотів узяти його, але Марина випередила.

— Це речовий доказ, — сказав він.

— Я передам дільничному.

— Марино.

Вона вперше за вечір подивилася на чоловіка твердо.

— Я передам сама.

Він нічого не відповів. Тільки відвернувся.

Тієї ночі вони не спали. Віктора Петровича повезли до лікарні: тиск не знижувався, серце збивалося з ритму. Дмитро поїхав із ним. Марина повернулася додому під ранок, мокра, з важкою головою і тремтінням у колінах. Артем спав у сусідки, згорнувшись калачиком на дивані. Марина сиділа поруч і гладила його по волоссю, поки не почало світати.

Телефон Ані лежав у неї в сумці, загорнутий у носову хустинку. Вона збиралася віддати його дільничному вранці. Але о сьомій годині прийшло повідомлення.

Екран спалахнув.

«Ти встигла? Він підписав?»