Свекор одружився з молодою дівчиною, і невдовзі в домі почали відбуватися дивні речі

— Швидше. Син скоро приїде.

Марина відступила ще на крок, але зачепила плечем вішалку. Металеві плічка дзенькнули. Нагорі все стихло.

Потім сходи заскрипіли.

Вона рвонула двері на себе, вискочила у двір і мало не впала на мокрій плитці. За спиною грюкнули двері.

— Стій!

Марина бігла до хвіртки, не чуючи ніг. Серце билося десь у горлі. Вона чула важкі кроки за спиною, хрипке дихання, лайку. Рука вже лягла на засув, коли хтось схопив її за капюшон. Тканина смикнулася назад, перед очима спалахнули іскри.

Вона скрикнула.

І тут із-за паркану пролунав голос тітки Ліди:

— Гей! Я поліцію викликала! Чуєш, гаде? Уже їдуть!

Хватка послабла. Марина вирвалася, розчинила хвіртку й вилетіла на вулицю. Тітка Ліда стояла біля свого паркану з телефоном у руці, боса в гумових калошах.

— Біжи до мене!

Вони захлопнули хвіртку сусіднього двору. Марина присіла просто на мокрі сходинки й тільки тоді зрозуміла, що плаче. Не голосно, не навзрид — просто з очей текла вода, а руки тремтіли так, що вона не могла втримати телефон.

— Бачила я їх, — шепотіла тітка Ліда. — Двох. Один той, що приходив до Віктора. З портфельчиком. Я ще подумала — чого це він тепер ночами?

— Мороз?

— Може, й Мороз. Я прізвищ не знаю. А другого не бачила раніше.

Поліція приїхала не відразу, але чоловіки вже пішли через задній двір. У домі знайшли перевернуті шафи, зламану тумбочку й розкидані старі фотографії. Із спальні зникла папка з медичними висновками Віктора Петровича. Зате під ліжком Марина помітила сірий рюкзак із червоною блискавкою.

Вона не торкнулася його. Згадала слова Ані.

— Тут рюкзак, — сказала вона дільничному.

Усередині виявилися чужі документи, кілька банківських карток на різні імена, печатка якогось закритого товариства співвласників житла, пачка готівки й маленька флешка. А в бічній кишені — учнівський квиток на ім’я Сергія Литвина.

— Брат Ані, — сказав дільничний.

Марина сіла на край стільця. У кімнаті пахло пилом і чужими руками.

— Вони підставляють хлопця.

Дільничний мовчки прибрав рюкзак у пакет.

У лікарні Дмитро зустрів її біля ліфта. Він уже знав про напад. Обличчя в нього було сіре.

— Ти навіщо поїхала сама? — спитав він тихо.

У цьому тихому голосі було більше відчаю, ніж у крику.

— Бо ти б не повірив.

Він відкрив рота, але нічого не сказав.

Вони сіли на пластикові стільці біля вікна. За склом темнів двір лікарні, ліхтар освітлював мокру лавку. Десь у коридорі плакала дитина, медсестра везла візок із порожніми банками, пахло хлоркою й вареною капустою.

— Я боюся, Дімо, — сказала Марина. — Але ще більше боюся, що ми помилилися.

Він довго дивився на свої руки.

— Батько сьогодні сказав, що Аня вкрала в нього мамину обручку. А потім спитав у мене, коли мама прийде її забирати. — Дмитро ковтнув. — Я не знаю, чому вірити.

— Вір доказам.

Він гірко всміхнувся.

— Це Ольга тебе навчила?

— Життя.

Дмитро вперше за ці дні взяв її за руку. Його долоня була холодна.

— Дільничний сказав про рюкзак. І про повідомлення. І що телефон Ані… запис зберігся частково. Там чути чоловічий голос. Він вимагає якусь розписку.

— Від Романа?

Дмитро різко подивився на неї.

— Звідки ти знаєш?