Свекор одружився з молодою дівчиною, і невдовзі в домі почали відбуватися дивні речі

— Аня сказала.

Він відкинувся на спинку стільця й закрив обличчя долонями.

— Господи.

Марина не стала казати «я ж говорила». Їй самій від цього було б тільки гірше.

Віктор Петрович лежав у палаті біля вікна. Він схуд за ці дні так, що щоки запали, а руки стали схожі на сухі гілки. Коли Дмитро й Марина увійшли, він дивився в стелю.

— Тату, — сказав Дмитро. — Як ти?

Старий повільно повернув голову.

— Я її бачив.

— Кого?

— Матір твою. Вночі. Стояла біля дверей і сказала: «Вітю, не ганьбися».

Дмитро зблід.

— Тату…

— Я щось накоїв, так?

Марина підійшла ближче. Віктор Петрович дивився то на неї, то на сина. В очах з’явилася ясність, болісна й крихка, як тонке скло.

— Ця дівчинка… Аня. Вона погана?

Дмитро мовчав.

Марина відповіла:

— Ми поки не знаємо всієї правди.

Старий заплющив очі. По скроні в нього скотилася сльоза.

— Я її вдарив. Пам’ятаю. Вона сказала: «Не пийте це». А я вдарив. Думав, вона в мене таблетки відбирає. Потім Микола був. Такий хороший, ввічливий. Все казав: «Вікторе Петровичу, син вас покине. Дім заберуть. Підпишіть — і будете господарем». А я… я боявся.

Його губи затремтіли.

— Дімо, я боявся, що ти мене здаси кудись.

Дмитро нахилився до нього.

— Тату, я ніколи…

— Кричав ти. Казав, що я ненормальний.

Дмитро ніби дістав удар. Він опустив голову.

— Пробач.

Віктор Петрович стиснув його пальці.

— У сейфі була розписка. Романюк був мені винен гроші за ділянку. Давно. Він помер, а син його тепер із нерухомістю крутиться. Мороз від нього, мабуть. Там не тільки гроші. Там папір, що частина землі біля дому оформлена криво, через стару угоду. Якщо розписку знищити й документи забрати, можна дім відсудити або викупити за безцінь. Я сам не все розумів. Микола казав, допоможе.

— Де розписка? — спитала Марина.

Старий розплющив очі. У них майнуло щось схоже на колишню хитрість.

— Не в сейфі.

— А де?

Він спробував усміхнутися, але вийшла гримаса.

— У фотографії.

Дмитро не зрозумів.

— У якій фотографії?

— Де я з твоєю матір’ю на дачі. У рамці. Вона завжди казала: «Найважливіше треба ховати там, куди щодня дивишся і не бачиш».

Марина згадала рамку на тумбочці в спальні. Ту саму, яку Віктор Петрович просив не чіпати в ніч, коли його знайшли зв’язаним.

Наступного дня вони разом із дільничним зняли задник рамки. Між картоном і фотографією лежали три складені аркуші: стара розписка, копія договору на ділянку і лист від покійного Романюка, де той визнавав борг і підтверджував, що жодних прав на дім Віктора Петровича його сім’я не має. Папери були пожовклі, але читабельні.

Це не вирішувало всього одразу. Ніщо в житті не вирішується одним аркушем, знайденим за фотографією. Почалися допити, перевірки, експертизи записів. Ольга допомогла Дмитрові знайти нормального адвоката. Дільничний передав матеріали далі, бо справа виявилася не про сімейну сварку, а про групу людей, які кілька років полювали на будинки самотніх старих.

Сергія знайшли за два дні. Він переховувався в підвалі закинутого магазину разом із приятелем. Переляканий, голодний, із температурою. Його ніхто не тримав на ланцюгу, як боялася Аня, але йому погрожували: сказали, що підкинуть рюкзак із краденими картками й посадять, якщо сестра не змусить Віктора Петровича підписати папери. Хлопець намагався бути сміливим, але коли побачив Аню, розридався так, що навіть сувора інспекторка у справах неповнолітніх відвернулася до вікна.

Аня не плакала. Вона просто тримала брата за плечі й шепотіла: