Свекруха дистанційно керувала сином під час сімейної розмови, аж поки невістка не вирішила звернутися до неї напряму

Ключ сухо клацнув у замку. Наталя штовхнула двері плечем, затягуючи пакети в передпокій.

— Пончику, приймай вантаж, там тобі яловичинки перепало! — гукнула вона вглиб квартири.

Але замість кота в коридор вийшов Роман. Вигляд у нього був такий, ніби він готувався вийти на ринг. Плечі розправлені, груди колесом, підборіддя смішно задерте вгору.

Щоки надуті, губи стиснуті в тонку лінію. Він був схожий на горобця, який намагався зобразити орла. Чоловік перегородив їй шлях, не даючи пройти з пакетами на кухню.

Наталя зупинилася, поставила важку ношу на підлогу й випросталася.

— Ромо, ти чого фарватер перекрив? Дай пройти, руки ріже! — спокійно сказала вона, струшуючи сніжинки з коміра куртки.

Роман не зрушив із місця. Він глибоко вдихнув, випнув груди ще дужче й несподівано гучним, майже театральним басом, карбуючи кожне слово, видав:

— Гаманець на тумбочку. Тепер я вирішуватиму, скільки тобі на хліб давати. Досить марнувати мої гроші.

Наталя завмерла. Вона подивилася на чоловіка зі щирим дослідницьким інтересом, наче біолог, який раптом виявив, що лабораторна миша навчилася декламувати вірші.

— Що? — Вона навіть не розсердилася. Їй стало просто смішно. — Ромо, ти вдарився головою об витяжку? Який гаманець? Чиї гроші?

— Мої, — грізно гаркнув чоловік, але тут-таки дивно смикнув головою. Він зробив неприродну паузу, скосив очі праворуч, підняв руку, злегка вдарив себе по вуху й швидко забурмотів:

— Дружина має слухатися чоловіка. Твої гроші — це наші гроші, а мої — це мої. Я глава…