Свекруха набрала повний кошик дорогих продуктів, розраховуючи, що платити знову буду я

Позаду Марта ліниво гортала фотографії.

— Мамо, дивись, Натка знову на острівний курорт полетіла. Усі люди відпочивають, а ми в торговий центр по продукти, як останні злидні.

Потім вона підняла очі на дзеркало заднього виду.

— Оксано, ви з Тарасом узагалі збираєтеся нормально гроші складати? Він учора казав, що з твоїми доходами особливо не розженешся. Якби у вас бюджет був спільний, може, ми з мамою теж хоч раз вибралися б до моря.

Оксана не відповіла. Вона дивилася на дорогу, тримала швидкість рівною й не дозволяла обличчю видати ні роздратування, ні втоми. У голові вже розгорталася стара знайома схема. Спільні закупи Валентини Миронівни ніколи не були просто закупами. Це була вистава з однаковим фіналом: повний візок чужих бажань — і невістка біля термінала…

Спершу все виглядало невинно. Свекруха вибирала продукти «до столу», «для здоров’я», «про всяк випадок». Марта додавала косметику, солодощі, якісь дорогі дрібнички. А біля каси раптом з’ясовувалося, що картка не проходить, гаманець лишився вдома, пін-код вилетів із голови або тиск так підскочив, що сперечатися ставало ніби непристойно.

Оксана раніше платила. Мовчки, з кам’яним обличчям, бо за спиною стояла черга, Тарас потім обіцяв «розібратися», а Валентина Миронівна зображала безпорадність із майстерністю досвідченої акторки. Після таких поїздок Оксана ще довго дивилася на банківські сповіщення й намагалася зрозуміти, в який момент її ввічливість перетворилася для них на обов’язок. Але сьогодні щось клацнуло. Не голосно, без істерики. Просто всередині зачинилися двері, які надто довго тримали відчиненими…