Свекруха почала господарювати серед моїх суконь, не підозрюючи, що я вже ухвалила рішення

Агентство Марти зросло ще більше. Вона працювала з великими брендами, організовувала покази, вела популярний блог, навчала молодих стилістів. Робота забирала багато сил, але тепер поруч була людина, яка не змагалася з її успіхом і не намагалася зробити його своїм.

Про Ігоря вона майже не згадувала. Іноді доходили чутки: його звільнили, він розійшовся з Мілою, довго шукав роботу, повернувся жити до матері, почав пити серйозніше. Марта відчувала жаль, але вже не той, що змушує бігти рятувати. Це було чуже життя, віддалене часом.

Одного разу, напередодні великого зимового свята, їй подзвонили з незнайомого номера.

— Марто Сергіївно? — голос був жіночий, тремтячий.

— Так. Хто це?

— Це Галина Степанівна. Мати Ігоря.

Марта завмерла.

— Що сталося?

— Ігор у лікарні, — свекруха заплакала. — Серце. Його забрали вночі. Лікарі кажуть, стан тяжкий. Він увесь час кличе тебе. Будь ласка, приїдь. Я знаю, ми були жахливі. Я була жахлива. Але він… він може не вижити.

Марта слухала — і всередині піднімалася стара, важка хвиля. Не любов. Не образа. Щось складніше.

Увечері вона розповіла Назару.

— Що робитимеш? — спитав він, обійнявши її за плечі.

— Не знаю. Частина мене каже, що це вже не моя справа.

— А інша пам’ятає, що він колись був твоїм чоловіком, — закінчив Назар.

— Так.

— Їдь, якщо відчуваєш, що маєш. Я з Софією. І я поруч.

Наступного дня Марта поїхала до лікарні. Сіра будівля, запах ліків, тривожні обличчя в коридорах, швидкі кроки медсестер. Галина Степанівна чекала біля відділення. Вона сильно постаріла, зсутулилася, від колишньої владності не лишилося майже нічого.

— Дякую, що приїхала, — прошепотіла вона, хапаючи Марту за руку. — Він там.

До Ігоря пустили лише на кілька хвилин. Він лежав блідий, змарнілий, із дротами й трубками. На скронях з’явилася сивина. Він був без свідомості.

Марта стояла поруч і дивилася на людину, яка колись була її чоловіком, зрадником, болем, уроком. І раптом усе, що лишалося всередині твердим, розсипалося. Залишився тільки жаль. До нього. До себе колишньої. До їхнього нездійсненого життя.

Вона обережно торкнулася його руки.

— Ігорю, це Марта. Тримайся, будь ласка.

Апарат тихо пискнув. Їй здалося, що його повіки здригнулися, але, можливо, їй просто хотілося так думати.

У коридорі Галина Степанівна плакала беззвучно.

— Це я винна, — прошепотіла вона. — Я йому життя зламала. І тобі. Якби не я…

— Не треба, — тихо сказала Марта. — Минулого вже не виправити.

Вона залишила номер і попросила дзвонити, якщо щось зміниться. Йдучи, озирнулася: колишня свекруха сиділа на лікарняній лавці маленька, згорблена, самотня. І Марта зрозуміла, що пробачила її. Не виправдала. Не забула. Але відпустила.

Ігор прийшов до тями за два дні. Стан лишався тяжким, але стабільним. Галина Степанівна подзвонила зі сльозами полегшення.

— Він хоче тебе бачити.

Марта довго дивилася на телефон. Потім поїхала.

Коли вона зайшла до палати, Ігор спробував усміхнутися.

— Прийшла подивитися, як я тут розвалююся?