Свекруха приїхала на ювілей зовиці за кермом мого кросовера, але за п’ятнадцять хвилин у дворі з’явилася ще одна машина

— Усе чисто. Автомобіль зареєстрований на заявницю. Веземо всю компанію у відділок. Будемо оформляти.

Із землі долинуло придушене виття. Мариночка, розмазуючи потеклу туш по щоках, намагалася підвести голову від асфальту.

— Ромчику, зроби щось! Мене в бруд обличчям поклали в мій ювілей. Мої чакри заблокуються назавжди.

Людмила Василівна, сидячи навкарачки, обертала очима й хапала ротом повітря, нагадуючи викинутого на берег коропа.

— Оксано, ти при своєму розумі? Скажи їм. Скажи, що це жарт. Ми ж хотіли як краще.

— Як краще для кого? — Оксана трохи схилила голову набік, розглядаючи свекруху, наче цікавий медичний знімок. — Для сім’ї? Де кожен норовить сісти на чужу шию? Дякую. Мені такий формат співпраці не підходить.

Поліцейські діяли спритно. Ревучу Мариночку підняли й потягли до службового позашляховика. Слідом, приказуючи про високий тиск і зв’язки у вищих сферах, відконвоювали Людмилу Василівну.

Роман стояв ні живий ні мертвий. Його великий план збагачення завалився швидше, ніж картковий будиночок на протязі. Він дивився на дружину очима відданого, але дуже дурного пса, який притяг у дім здохлого пацюка й не розуміє, чому його б’ють віником.

— Оксано… — прохрипів він, коли один із патрульних підійшов і ввічливо, але твердо взяв його під руку, щоб теж провести до машини для надання пояснень. — Ти ж не серйозно? Ми ж чоловік і дружина. У нас усе життя попереду…