Свекруха вирішила перевірити невістку одразу після весілля, але невдовзі зрозуміла, що зайшла надто далеко

— Я пишаюся тобою, сину.

Він завмер. Ці слова здавалися йому майже неможливими. Він багато років думав, що мати назавжди залишилася в минулому й ніколи не прийме його мрію. А тепер вона стояла поруч, сяюча, схвильована, і пишалася ним.

Після виступу Артем оголосив, що найближчим часом трупа покаже виставу в кількох інших місцях, а після повернення він візьметься за відкриття школи акторської майстерності для дітей і дорослих. Уже того дня до нього підходили люди, залишали контакти, питали про заняття.

За рік школа Артема процвітала. Дітей записували заздалегідь, за кілька місяців до початку занять. Черга вишикувалася не лише з малечі, а й із дорослих, які хотіли потрапити на курси й майстер-класи. Його театр брав участь у конкурсах і привозив нагороди.

Софії довелося ненадовго відійти від сцени: вона чекала дитину. Валентина Павлівна відразу сказала, що візьме турботи про малюка на себе настільки, наскільки буде потрібно, щоб Софія могла повернутися до улюбленої професії, коли буде готова.

Тепер Валентина Павлівна пишалася сином і щиро захоплювалася невісткою. Вона вже не розуміла, як могла бачити в Софії загрозу. Коли вони нарешті пізнали одна одну ближче, стало ясно: перед нею не розважлива ошуканка, а добра, сильна, чиста душею жінка, яка любить Артема й вірить у нього.

Кримінальна п’єса, з якої почалося нове життя Артема, і далі збирала повну залу. Щомісяця її знову ставили на сцені, і щоразу глядачі приходили з цікавістю. Валентина Павлівна потай навіть пишалася, що і її внесок у цю історію був. Хай дивний, хай безглуздий, зате важливий.

Адже якби вона одного разу не залізла під ліжко молодят, можливо, всі вони ще довго боялися б сказати одне одному правду.