Свекруха вирішила перевірити невістку одразу після весілля, але невдовзі зрозуміла, що зайшла надто далеко

— запитала Софія. — Нам справді хотілося б бачити вас у залі.

Жінка подивилася на них і вперше за довгий час усміхнулася без напруження.

— Хіба я можу не підтримати сина в такий день? Звісно, прийду. Шукайте мене в першому ряду. Я буду найуважнішою глядачкою.

Наступного ранку Валентина Павлівна підвелася рано, хоча майже не спала. Ніч була сповнена переживань, сорому й думок, але тепер усередині замість тривоги з’явилося хвилювання іншого ґатунку.

Вона дістала найкрасивішу сукню, зробила зачіску, акуратно нафарбувалася. Так ретельно вона не збиралася вже давно. Навіть на весілля сина вийшла не з таким внутрішнім трепетом.

Дорогою до театру вона зайшла до квіткового магазину й купила два великі букети. Продавчиня впізнала її — магазин був неподалік від того місця, де стояв їхній павільйон.

— А до сина по квіти не зазирнули? — запитала жінка з легкою єхидністю.

Валентина Павлівна випросталася.

— Артем більше не займається квітами, — сказала вона спокійно й з гордістю. — Він актор. І разом із дружиною поставив виставу. Я якраз іду до них на прем’єру.

Їй було несподівано приємно бачити, як єхидна усмішка зникає з обличчя продавчині.

Ще тиждень тому Валентина Павлівна не могла б уявити, що вимовить такі слова з гордістю. Але тепер вона бачила не “несерйозне захоплення”, а очі сина, у яких знову горів живий вогонь. Хіба мати може бажати дитині нещастя? Артем був щасливий. І цього виявилося досить.

Вистава вийшла сильною. Валентина Павлівна сиділа в першому ряду й дивилася так уважно, ніби від її погляду залежав успіх усієї постановки. Коли пролунав той самий діалог, який минулої ночі ледь не позбавив її тями, вона здригнулася, а потім тихо всміхнулася.

Вона встигала стежити не лише за сценою, а й за залою. Їй було важливо, як глядачі приймуть п’єсу. І глядачі приймали її захоплено. Сміялися, завмирали, аплодували. Валентина Павлівна відчувала гордість, таку велику, що їй хотілося встати й розповісти всім: “Це мій син”.

Ще дужче вона здивувалася, коли побачила в програмі, що автор п’єси — Артем. Пізніше вона дізнається, що саме її підозри й постійні розмови про підступну невістку стали поштовхом для сюжету. Але в ту мить їй було досить одного: її син створив щось справжнє.

Коли актори вийшли на уклін, Валентина Павлівна першою підвелася з місця. Букет Софії вона вручила першій — не випадково, а щоб усі, і передусім сама Софія, зрозуміли: колишньої ворожості більше немає.

Артем теж отримав квіти. Валентина Павлівна обійняла його й тихо сказала на вухо: