Свекруха вирішила, що після нашої іпотеки ми маємо платити ще й за квартиру її доньки

Бабуся просила оформити папери, кликала фахівця, квапила. Але коли Тарас привіз людину, яка могла все засвідчити, вона вже говорила збивчиво, плутала слова й губила думку на середині фрази. Фахівець розвів руками: у такому стані документи підписувати не можна.

Біля дверей стояла Лариса Петрівна з обличчям, на якому було більше показної скорботи, ніж розгубленості. Бабуся дивилася на неї й тихо просила поділити все чесно. Лариса Петрівна кивала, промакувала очі сухою хустинкою, обіцяла, що виконає волю матері.

За тиждень бабусі не стало. Тарас пережив це мовчки й тяжко. Він ніби пішов усередину себе: два тижні після похорону пропадав у боксі біля старого седана, колупався в моторі й майже ні з ким не розмовляв. А потім Лариса Петрівна вступила у спадщину як єдина пряма спадкоємиця за документами. Паперів, де була б закріплена остання просьба старенької, не існувало.

За кілька місяців затишну стару квартиру з високими стелями продали. Гроші пішли Марині — на той самий перший внесок. Лариса Петрівна тоді сиділа в Олесі на дивані й говорила, ніби повідомляє очевидну істину:

— Марині треба своє місце. Вона дівчина, їй потрібна опора. А Тарас чоловік. Чоловік має сам піднімати сім’ю. Не маленький уже, щоб чекати готове житло в подарунок.

Тарас тоді подивився на матір так, що Олеся запам’ятала той погляд надовго. Важкий, нерухомий, ніби всередині нього щось остаточно обірвалося. Він не став сперечатися, не став підвищувати голос. Просто взяв куртку й вийшов із квартири.

Олеся теж не влаштувала скандалу. Того вечора вона зрозуміла устрій світу Лариси Петрівни. У центрі цього світу була тільки Марина: улюблена донька, тендітна дівчинка, вічно та, що потребує допомоги. Тарас же лишався силою для перенесення тягарів, людиною для доручень, запасним плечем, але не сином, якому теж буває боляче й важко…