Свекруха вирішила, що після нашої іпотеки ми маємо платити ще й за квартиру її доньки

Після того випадку Олеся перестала чекати від свекрухи справедливості. Лариса Петрівна не стала для неї ворогом — на ворогів витрачають забагато тепла. Вона перетворилася на неприємну погодну особливість: щось на кшталт холодного дощу, який не можна скасувати, але можна зачинити двері й не виходити без парасолі.

Іпотеку вони з Тарасом тягнули самі, аж поки одного разу в їхню важку арифметику не втрутився Олесин батько. Богдан Степанович був людиною старої школи: густі вуса, картаті сорочки, неквапні рухи й рідкісна здатність говорити мало, але влучно. Багато років він працював інженером, а його головною особистою радістю був капітальний цегляний гараж.

Для нього це приміщення було не просто місцем для інструментів. Там стояли рівні стелажі, пахло деревиною, каніфоллю й добрим машинним мастилом. Там він збирав моделі кораблів, перебира́в гвинтики, слухав тишу й відпочивав від міського шуму так, як інші відпочивають на березі.

Одного разу Богдан Степанович випадково почув, як Олеся на кухні пошепки обговорює з Тарасом, де взяти гроші на зимову гуму, якщо черговий платіж з’їв майже всю зарплату. Він нічого не сказав, тільки пішов до себе. А приблизно за місяць приніс доньці щільний пластиковий конверт. Усередині лежала велика сума — майже все, чого їм бракувало, щоб закрити борг.

— Тату, звідки? — Олеся тоді навіть сіла, бо ноги раптом стали ватяними.

Богдан Степанович почухав вуса й відвів очі вбік.

— Гараж продав. Швидко забрали. Місце хороше, людям під склад знадобилося. Закривайте свою кабалу, доню.

Олеся відмовлялася, Тарас похмурнів, казав, що сам заробить, що так не можна, що це батькове. Але Богдан Степанович поклав конверт на стіл, притиснув цукорницею й промовив без натиску, зате так, що сперечатися стало безглуздо:

— Я вам не чужий перехожий. Мені той бетонний кут із собою не забрати. А вам жити треба. У своїй квартирі жити, розумієте? Не в банківській…